Всі, хто одного разу вирішив розлучитися, малі на це різні причини. Когось затьмарювали шалені ревнощі, у деяких починались фінансові непорозуміння, хтось ставав тираном, а інший – жертвою. Є такі, що просто втрачають інтерес або раптом закохуються до безтями. А буває так, що відносини себе вичерпали і не лишається ані кохання, ані ненависті. Лишається пустота і небажання жити разом з чужою людиною.

Але, навіть після переїзду і поділу ложок-виделок, спілкування зазвичай не припиняється. Спілкуватися змушені ті, хто має спільних дітей, або спільне майно. У постійному контакті їх тримають зобов’язання. Я знаю лише одну пару, яка спілкується в задоволення, це дійсно виняток.

Добре, коли пара намагається розлучитися достойно, не втягуючи у цей процес дітей і родичів. Набагато гірше, коли починається війна. Вона: “Я не дам тобі дітей, тому що ти не заслуговуєш на них”. Він: “Не даси дітей – я не дам грошей”. І починається судова тяжба на багато років. А діти чекають, коли вони вже виростуть і самі будуть вирішувати з ким жити, а з ким вихідні проводити.

Читайте також: Якщо нас кидають

В основному в процесі розлучення ролі розділяються так: жертва – це особа, яку кинули, і негідник (негідниця) – це той (та), хто вирішив піти. Жертва має набагато більше прав. Вона може плакати, може жалітися і шукати підтримки від оточуючих. Постити сумні вірші у соцмережах. Вона навіть може пуститися берега, адже будь-які дії жертви розглядаються, як реакція на біль. А біль дійсно сильний, особливо, коли людина не знає, куди його діти і як загоїти. Цей біль утрати психологи прирівнюють до болю від смерті близької людини. Адже закінчуються відносини, а натомість приходить слово “ніколи”. Він (вона) ніколи більше не прийде, не подзвонить, не розбудить зранку і не візьме за руку. І треба вчитися жити по-новому, прийняти ситуацію, як вона є. Жертва в якийсь момент хапається за будь яку можливість і починає боротися за своє щастя, і цим лише шкодить собі в першу чергу, збільшуючи прірву між собою і тим, кого втратила. Адже людина знаходиться в стані стресу і вона не здатна мислити конструктивно.

Той, хто йде (не зовсім, як зазвичай кажуть, порядна людина), не має так багато бонусів, як жертва. Тобто тут взагалі жодних привілей. Він (вона) має два шляхи: або почати виправдовуватися перед усім світом, або, навпаки, закритися і мовчати. Виправдання принижує. Виправдовуючись, ми намагаємося показати себе з якомога найкращої сторони, вигородити, а ще ненароком обмовити протилежну сторону. А це гидко, не кожен захоче до цього опуститися. Тому ті, хто вважає нижче своєї гідності виправдовуватися, просто закриваються. Вони ніби десь є, але про них ніхто нічого не знає. Вони переривають всі попередні контакти, починаючи з сусідів, закінчуючи кумами-сватами. Вони уникають зустрічей із спільними друзями. Вони стають людьми-фантомами. А повертаються до звичного життя тоді, коли потреба у виправданні відпадає, тобто коли суспільство припиняє смакувати подробиці їхнього особистого життя.

Читайте також: Чоловіки зникають, коли їм потрібно подумати

Вони не можуть скаржитися, адже саме вони стали причиною болю. І ніхто їх не запитає, а як то бути втікачем? Чи це легко, чи це не боляче? Чи легко жити з усвідомленням того, що ти зробив (зробила) нещасною людину, яка тебе любить? Чи не боляче вести діалоги із власною совістю, розуміючи, що ти вщент розтрощив комусь життя? А це також боляче! І це інша сторона болю. Це відчуття провини, яка буде гризти тебе і вдень, і вночі. Це бажання в будь-який спосіб компенсувати страждання людини, яка зараз міряє кроками пусту квартиру і все ще чекає. Це стати перед вибором жити для себе чи для інших, бути щасливим чи робити щасливими інших. Це зневага себе за дитячі сльози. Інколи з цим болем жити ще важче, розуміючи, що саме ти своїми діями робиш нещасними всіх тих, хто вважав себе твоєю люблячою сім’єю.

Є одна думка, яка гризе обох: “Я не зміг створити сім’ю”. Адже на нас покладали надії так багато близьких людей, та й ми самі були впевнені, що здатні на створення відносин назавжди. А тут не вийшло і кожен шукає причини, чому так сталось і що з нами не так.

Пройшовши через розлучення, обоє з пари відчувають на собі всі відтінки болю, який душа здатна пережити. А потім ще багато років їм знадобиться, щоб приборкати у собі злість, образу, сором і відчуття провини перед світом. У розлученні не має абсолютно правих і абсолютно винних, у кожного своя правда. І навіть по різний бік барикад вони всі тут жертви шлюборозлучного процесу.

Читайте також: Ти моє все – хибне твердження

Порадників навкруги хоч греблю гати. Всім видніше з боку, як має бути. Я ніколи не даю поради, адже і сама до кінця не знаю, як правильно жити. Приймаю всі шлюби і розлучення моїх друзів, як належне.

“І це мине” . Завжди згадую напис на каблучці царя Соломона. Любов, ненависть, радість і біль. Щоб всі були здорові. Бережіть себе, свою сім’ю і все буде добре.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram