Росія перетвориться на економічного карлика

Щоб почуватися правдивим українцем, гідним сином землі, по якій щодня ступаєш, насправді потрібно не так багато. Достатньо природного відчуття, цілком вистачить поклику крові, досить і приватної історії, розказаної пращуром. У принципі, тут навіть не обов’язково мати книжки. Добре, коли є Біблія та Кобзар. Чудово, коли маєш кілька примірників від українських, понищених за саму ідею слова “Україна” поетів, книжку з історії. Але якщо ти вже направду розпочав збирати бібліотечку зі справді посутніх українських книжок, то я не уявляю на цій поличці відсутності книжечки “Небратні” від Максима Кідрука. Останнє речення цієї книги щодо всіх глобально-ключових питань сьогодення радить просто: “Нам всім слід набратися терпіння”.

Ще 10 років тому усім нам здавалося, що дискурс на тему “братні-небратні” український та російський народи, не актуальний, оскільки всі підозрювали очевидну відповідь на вже крихке питання. Та якщо ви вийдете та прогуляєтеся з блокнотом на сході чи в центрі України навіть зараз, коли маємо двох помайданних президентів, то почуємо чимало обурених вигуків: мовляв, як це не братні. Ось чому й наскільки “небратні” насправді і досліджує книжка від знаного, популярного, але, на щастя, національно свідомого автора Макса Кідрука. Як резюмував у передмові Андрій Любка саму ідею дослідження на цю тему: “Росіянам дуже хочеться бути одним народом зі своїми сусідами. Але бажання це настільки маніакальне, що мимоволі справляє враження синдрому недуги. Ментальної хвороби, яка розмиває межі реальності, а правду розфокусовує настільки, що та стає брехнею”. Пригадується останній “постановочний” фільм від Путінвуду “28 панфіловців”, де в розпал бою за Москву, політрук запитує в киргиза, хто він, а почувши у відповідь “киргиз”, поправляє: “Нічо! Все одно росіянин, значить…” Історія свідчить, що задля вдалого позбування всіх нічних жахів постімперсьткого синдрому такі “політруки” потрібні скрізь на теренах екс-СРСР. Добре що маємо політрука Кідрука.

Як політрук Кідрук не просто розвінчує міти: ну, скажімо, міт про українсько-російське трьохсотрічне братерство, що українська мова, мовляв, діалект російської, чи що українська держава – штучне, сурогатне утворення, ні, Макс повідав про свій досвід україно-російського зудару. Як, приміром, у випадку з інтерв’ю полякові, який щиро поцікавився: чи не соромно Кідрукові почуватися саме українцем? Загалом Макс Кідрук акцентує навіть не на історчнному підґрунті питання, такому як Переяславські угоди доби Богдана Хмельницького чи одразу по ньому, але що найгостріше у взаєминах українського та російського народів завжди все ж стояло питання мови. Дослідивши лексику шести слов’янських мов (українська, російська, білоруська, польська, чеська, словацька), метр із Рівного робить достатньо очевидний для всіх ясноголових лінгвістів висновок: “Спорідненість української мови з усіма слов’янськими вказує на їхнє спільне походження, однак переважання спільностей із певними мовами дає підстави стверджувати не лише про територіальну близькість, а й про подібності соціально-політичних процесів, які призвели до зближення словників”. Чимало присвячено в книзі “Небратні” також процесу русифікації українців, запровадженого ще в добу Петра І.

Другий розділ “Небратніх” присвячений дослідженню перебування України “між двома світами”, але він не так про “холодну” війну, як про розподіл спадщини СРСР, і ті частки й угоду, які були недоотриманими та недоукладеними тодішніми очільниками Української держави, які позбавили Україну ядерного потенціалу та дозволили чималій кількості власних ресурсів та підприємств або безпосередньо опинитися в “братній” Росії, або працювати на її економіку десятиріччями. Глава № 3 справедливо досліджує причину питання і називається “Українська кланова буржуазія”. Як же сталося, що з 85,4% підприємств, що їй належали після розпаду СРСР, українська держава “втратила” їх у приватні руки? “На відміну від Польщі першим українським реформаторам не вдалося створити реальні конкурсні умови під час роздержавлення економіки. Це сталося здебільшого тому, що фінансова (часто посткримінальна) еліта, яка зародилася на початку 1990-х і швидко перейшла у владні структури, активно протидіяла цьому”, – підсумовує Макс Кідрук. У книжці, яку можна придбати в Інтернеті навіть у паперовому, а не електронному вигляді, ви також знайдете оповідь про війну дніпропетровського та донецького кланів, про виникнення та правдиві причини Майдану-2 , “синдром Ярмольника” та гібридні війни між “небратніми”.

Що ж пророкує відомий український письменник зрештою? Макс Кідрук зізнається: прогнозувати важко. І, втім, автор українського бестселеру переконаний: Путін, звичайно, виграє гібридну війну, але лише в короткостроковій перспективі: “Однак у довгостроковій перспективі Путін програє, і за його програш росіянам доведеться сплатити страшну ціну.<…> Росія з її неефективною, нереформованою, залежною від цін на енергоресурси економікою потраплятиме у дедалі більшу залежність від зарубіжних технологій і капіталу, внаслідок чого неминуче перетвориться на затиснутого між трансатлантичним блоком на чолі з ЄС і США, з одного боку, і Китаєм, з іншого, економічного карлика без жодних надій на відновлення колишнього ВВП у найближчі десятиліття так само, як колись Російська імперія після Кримської війни 1853-1856 років стала відсталою країною, на яку зважали лише з олгяду на її територію”.