10 січня далекого 1569 року в околицях Любліна розпочав роботу Сейм, на якому через півроку — в муках і сумнівах — таки народилася Річ Посполита. Сумніви мучили всіх — і литовців (зокрема — руську частину їх делегації), і власне поляків.

Проте зрештою підписана 28 червня Люблінська унія була суворою політичною необхідністю для всіх учасників процесу. І часу на вагання вони не мали. Ще з 1385 року (внаслідок династичної Кревської унії) престоли обох держав стали посідати монархи з династії Ягеллонів. Вони одночасно були і королями Польщі, і великими князями ВКЛ.

Але у 60-х роках XVI сторіччя стало остаточно зрозуміло, що Сигізмунд II Август — дякуючи безтолковим інтригам власної матері Бони Сфорца — залишається без нащадка. А зі зникненням Ягеллонів зникає і династична унія. Тож перспектива “політичної втрати” поляками Литви-Русі ставала реальною не лише de facto, але і de jure. Представників Великого князівства Литовсько-Руського, власне, більше хвилювало вищезгадане de facto.

Попереднє століття протистояння з Москвою завершилося входженням до останньої третини територій ВКЛ. І перспектива стати легкою здобиччю правонаступників Орди була для великого князівства як ніколи актуальною. Лівонська війна, зокрема захоплення московітами Полоцька, змусили Литву-Русь шукати нові форми взаємодії з союзницею-Польщею. І Люблінська унія стала логічним завершенням цих пошуків.

Принагідно зазначимо, що вже у ті часи Москва позиціонувала себе “Третім Римом”, спадкоємницею Візантії та Русі і головною альтернативою “латинській єресі”. А от чому значною мірою православна Литва-Русь і на той час вже лютеранська Лівонія шукали порятунку від Івана Грозного у “цитаделі католицизму і Контрреформації” — Короні Польській — питання, як то кажуть, риторичне.

Каменем спотикання “Люблінського процесу” була Русь. Поляки знову дістали із нафталіну свою улюблену історію про Болеслава Хороброго та надщерблені ще неіснуючим його мечем ще не збудовані київські Золоті ворота. І розповідали її доти, доки ВКЛ (зціпивши зуби) не віддало в склад Корони землі Русі, які нині Україна (лишивши собі ті, що нині Білорусь). Це дозволило великому князівству, хоч вже і не дуже великому, прожити ще понад два століття — до третього поділу Речі Посполитої.

Звісно, щоб уможливити Люблін, у середовищі шляхти обох держав попрацювали й тогочасні “піарники”. Не обійшлося і без талановитих земляків. Зокрема, геніальний “Роксолан” Станіслав Оріховський (“gente Ruthenus, natione Polonus” — “роду руського нації польської” за власним визначенням) у книзі “Піраміда” розробив блискучу популістську теорію “вільного королівства і невільного князівства”:

“Той, хто не живе в королівстві - не належить до вільних людей. Він не шляхтич, він не має ніяких прав і вічно живе в нещасті і убогості... Кожна людина в князівстві — це тільки тінь людини, а не справжня людина... коли бачимо людей з Великого Князівства Литовського — бачимо невільників.”

Хитромудрий маніпулятор доби Відродження не дожив до Люблінської унії трьох років — проте вона здійснилася в тому числі і завдяки йому. Не довелося йому побачити і омріяної “республіки шляхетської нації”, яку власне (див. вищезгадану “формулу самоідентифікації”) він і мислив понад етнічним походженням. Щось із ідей “Роксолана” та інших “архітекторів” Речі Посполитої виявилося вдалим та життєздатним. Щось “не спрацювало”. Проте саме внаслідок “Любліна” і ми, і наша країна, і довколишній світ — саме такі, а не інакші. Адже історія завжди тече по одному руслу — хоч є багато альтернатив.

Річ Посполита: народження. Ілюстрація: Люблінська унія 1569. Худ. Ян Матейко / upload.wikimedia.org

Пам’яті Блаженнійшого Любомира Гузара

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]