Якось непомітно в інфопросторі України промайнула новина про те, що Конституційний суд визнав неконституційним Закон України “Про всеукраїнський референдум”.

Історія питання

Коротко нагадаю його історію. 6 листопада 2012 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про всеукраїнський референдум”.

За законом 2012 року предметом всеукраїнського референдуму могло бути як ухвалення повністю нової редакції Конституції України, так і внесення суттєвих змін до чинного Основного Закону. Референдумом можна було також скасовувати, домагатися втрати чинності чи визнавати нечинним закон про внесення змін до Конституції України. У цей же спосіб пропонувалось ухвалювати і скасовувати звичайні закони України, вносити зміни до цих законів. Закон дозволяв вирішувати на всеукраїнському референдумі будь-які питання, за винятком тих, стосовно яких референдум не допускається за Конституцією України.

Ще тоді цей законодавчий акт викликав шквал критики через фальсифікації під час голосування – читач, мабуть, пам’ятає “диригента” Чечетова і те, як “голосували” нардепи. Саме це і було однією з причин рішення Конституційного Суду:

“Конституційний Суд України у своєму Рішенні звернув увагу на порушення конституційної процедури розгляду й ухвалення Закону, які мали системний характер та істотно вплинули на остаточний результат прийняття Закону. Суд наголосив, що ухвалення актів Верховної Ради України на її пленарних засіданнях має здійснюватися виключно шляхом особистого голосування народними депутатами України.

Враховуючи наведену юридичну позицію, Конституційний Суд України вважає, що системний, грубий характер порушення конституційної процедури розгляду й ухвалення нормативного акта, а також істотний вплив цього порушення на остаточний результат його ухвалення є підставою для визнання цього акта неконституційним”.

Другим важливим фактором щодо визнання закону неконституційним КСУ вважає наступний: “ухваливши Закон, Верховна Рада України сформувала законодавчі механізми безпосереднього здійснення народом влади за межами порядку, передбаченого Конституцією України, внаслідок чого було порушено конституційний принцип поділу влади”.

Власне, цікавих до обгрунтування неконституційності цього закону відсилаю до рішення КСУ. Воно відкрите і містить цілих 18 сторінок. Тож цитувати його далі, думаю, не варто.

Чи набуває чинності закон 1991 року?

Важливіше в нашій історії інше. Відмінений закон призвів свого часу до втрати чинності попереднього Закону України “Про всеукраїнські та місцеві референдуми” 1991 року, який було прийнято до ухвалення Конституції України і який суттєво розходився з багатьма її положеннями. Тепер, оскільки ЗУ “Про всеукраїнський референдум” втратив чинність згідно рішення КСУ, виникає цікава колізія. Пункт 4 розділу XIII (Прикінцеві положення”) звучав наступним чином: “Визнати з дня офіційного оприлюднення цього Закону таким, що втратив чинність, Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 33, ст. 443; 1992 р., № 35, ст. 515; 2001 р., № 49, ст. 259; 2010 р., № 48, ст. 564; із змінами, внесеними Законом України від 3 липня 2012 року № 5029-VI).”

Тепер же, оскільки закон 2012 року відмінено, виходить, що закон 1991 року “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” знову чинний? І ми можемо ним керуватись при проведенні референдумів? Але ж провідні конституціоналісти нашої держави ще після прийняття Конституції 1996 року критикували цей закон як такий, що не відповідає її нормам.

До того ж за вікнами, даруйте, дві тисячі вісімнадцятий. Навіть з огляду на децентралізацію, яка провадиться в нашій державі, очевидно, що закон 1991 року не відповідає сучасним вимогам. І застосовувати його сьогодні – абсурдно.

Я не маю достатньої кваліфікації, аби стверджувати, чи чинний таки ЗУ “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” знову, чи ні. Але питання в мене виникають. Бо, або він чинний і ми користуємось його нормами, розуміючи, що це абсурд. Або у наз взагалі нема закону, який би регламентував проведення референдумів будь-якого рівня.

Що далі?

Обидві ситуації не є добрими. Бо референдум – це пряме народовладдя. Саме референдум наповнює реальним змістом поняття гарантій проти можливої узурпації народного суверенітету державою. Саме конституційний референдум може стати єдиним легітимним й водночас легальним засобом протидії заколотові держави проти невідчужуваних прав, свобод та інтересів громадян республіки.

Що ж стосується елементарного порівняння політичних можливостей чинної Верховної Ради і українського народу, то тут репутація народних обранців не виглядає очевидно конкурентоспроможною. Власне, хіба не свідчить про безвідповідальність нашого парламенту ухвалення ним популістських та абсурдних законів?

Якщо спуститись трохи з “небес на землю”, то проблема навіть не в тому, що ми не можемо провести загальноукраїнський референдум щодо тієї ж Конституції. Більша біда в тому, що ми не маємо механізму проведення місцевих референдумів. А це вже стосується кожного прямо і безпосередньо. Бо, з одного боку, не можна провести жодного плебісциту щодо проблем громади. А, з іншого, – можна будь-яке “дєйство” видати за “референдум”. Подібне було в Криму кілька років тому. І, попри очевидність абсурду того, що окупаційна влада називає “референдумом”, все це таки відбулось. І страховки на майбутнє Україна не має.

Насамкінець. Конституція України так і не пройшла затвердження народом України. Її (як і зміни до неї) приймали кількасот людей з депутатськими значками. Чи є Конституція, ухвалена в такий спосіб, абсолютно легітимною?

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]