Українська мова протягом століть зазнавала лінгвоциду. Її придушували, забороняли, піддавали анафемам і гонінням. І в роки російського царизму, і в радянські часи намагалися викорінити, розтоптати й відібрати мову. Кожне століття додавало нових штрихів до лінгвістичної руйнації рідного слова.

Згадаймо найбільш відомі замахи на українську мову.

30 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав сумнозвісний циркуляр про призупинення видання українською мовою (“на малороссийском языке”) значної частини книг. Повна назва документу мовою оригіналу була “Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам”.

Читайте також: Білігнгвізм. Дар чи прокляття?

Поява цього документу свідчила, що царський уряд усвідомив небезпечність українського руху і перейшов до відкритої боротьби проти нього, з метою повного зросійщення та асиміляції українського народу. Допоки українське національно-культурне відродження залишалося справою інтелектуальних еліт – переважно літераторів, фольклористів і колекціонерів старовини, – Росія не вбачала у ньому серйозної загрози. З приходом до влади Олександра ІІ навіть почався нетривалий період лібералізації. Постало питання про початкову освіту, навчання грамоті селян і видання релігійної літератури українською мовою. Однак ідею поширення українського руху “в маси” царський уряд категорично не сприйняв.

Ініціаторами видання циркуляру, окрім самого Валуєва, стали військовий міністр Дмитро Мілютін, київський генерал-губернатор Микола Анненков і так званий “Третій відділ” (політична поліція).

Слід підкреслити, що Валуєвський циркуляр мав тимчасовий характер і повністю не забороняв українську літературу. Дозволялося видавати тільки твори красного письменства (“изящной литературы”). Водночас передбачалося видання книг “на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить”. Циркуляр було затверджено Олександром ІІ.

Та добре всім відомо – ніщо не буває настільки постійним, як щось тимчасове. Ось і “тимчасовий” Валуєвський циркуляр діяв понад 40 років. На деякий час він спричинив, за словами Михайла Драгоманова, антракт у розвитку українського національного руху. Якщо протягом 1860-1863 років друком з’явилося 114 назв книжок українською мовою, то за 1864-1869 роки – тільки від 18 до 24, за різними даними.

30 травня 1876 року дія циркуляру була значно розширена Емським указом Олександра ІІ (повна назва: “Выводы Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром II”). Згідно з цим документом:

1) заборонялося завозити в Російську імперію книги, видані українською мовою (“на малорусском наречии”) за кордоном – йшлося насамперед про Австро-Угорщину;

2) заборонялося видавати в Російській імперії будь-яку оригінальну літературу і переклади українською мовою, за винятком історичних пам’яток (але й ті мали друкуватися відповідно до норм тогочасної російської ортографії);

3) заборонялося ставити українські театральні вистави, організовувати публічні читання (влада боялася, що вони перетворюються на “українофільські маніфестації”);

4) заборонялося видання російськомовної газети “Кіевскій Телеграфъ”, де публікували свої матеріали діячі української “Старої громади” (Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Хведір Вовк);

5) передбачалося надати фінансову підтримку антиукраїнському і москвофільському часопису “Слово”, який видавався на теренах Австро-Угорщини у Львові;

6) заборонялося викладати українською мовою в початкових школах;

7) передбачалося вилучити з бібліотек усіх нижчих і середніх навчальних закладів на теренах українських губерній книжок, виданих українською мовою;

8) звернути серйозну увагу на особовий склад викладачів у Харківському, Київському і Одеському навчальних округах, створити поіменний список викладачів із відміткою про “благонадійність” кожного стосовно “українофільських тенденцій”. Викладачів-українців призначати переважно до Санкт-Петербурзького, Казанського і Оренбурзького навчальних округів, а в Україну переводити викладачів-росіян;

9) посилити відповідальність за призначення на посади “неблагонадійних” викладачів;

10) закрити на невизначений термін Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві та відновити його діяльність лише після виведення зі складу відділу українських діячів і всіх, “сколько-нибудь сомнительных в своем чисто-русском направлении”;

11) негайно вислати з України Павла Чубинського і Михайла Драгоманова, “как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов” (у підсумку, Чубинський дістав дозвіл мешкати в Петербурзі, а Драгоманов виїхав до Женеви).

Читайте також: Спецвипуск про українську мову

І Валуєвський циркуляр, і Емський указ зберігали чинність аж до революції 1905 року. Проте кінцевої мети царського режиму – повного придушення українського руху та сформування “великої і єдиної російської нації” – вони не досягли. Навіть деякі сучасні російські історики (наприклад, Олексій Міллер) вважають, що така політика була непродумана, непослідовна й суперечлива. Українці оминали цензурні заборони – до речі, іноді шляхом підкупу цензорів. Репресивні заходи з боку влади спричиняли поступову радикалізацію українського руху, посилення його антиросійської спрямованості, еміграцію частини української інтелігенції за межі Російської імперії, зокрема до Східної Галичини, де були кращі умови для діяльності.

1905 року Російська академія наук була змушена визнати українську мову самостійною розвиненою слов’янською мовою, а 1910 року прем’єр-міністр Петро Столипін у своєму циркулярі зарахував українців до “інородців”. Уперше українців було визнано не відгалуженням єдиного “руського народу”, а окремою нацією – такою ж як поляки, литовці чи євреї. Унаслідок росіяни опинилися у становищі, коли, залишаючись найчисленнішою нацією в країні, вони все ж становили менше половини населення (за переписом 1897 року – 44,35%, а українців – 17,81%).

Водночас, столипінський циркуляр заборонив реєструвати будь-які українські товариства і клуби. Напередодні та під час Першої світової війни “українофільство” в Російській імперії взагалі трактувалося як “австрійська інтрига”, спрямована на дезінтеграцію “єдіной-нєдєлімой”.

Після встановлення на переважній частині території України більшовицького режиму, в 1920-х – на початку 1930-х років проводилася політика українізації. Але з утвердженням сталінського тоталітаризму репресії проти мови відновилися. Світова комуністична революція не відбулася – цей факт радянському керівництву довелося прийняти. І заходитися розбудовувати свою “червону імперію” на російському національному субстраті.

20 квітня 1938 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України”. За усталеною більшовицькою традицією, документ не містив у собі нічого оригінального. Він дублював зміст постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) “Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей”, датованої 13 березня того ж року. Хіба що дія другого документу поширювалася на весь Радянський Союз, а першого – тільки на Радянську Україну.

Читайте також: Мова, культура, політика

Ось промовиста цитата з постанови: “Внаслідок підривної роботи контрреволюційних троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націоналістичних елементів, які орудували в Народному комісаріаті освіти УРСР і органах народної освіти, викладання російської мови в школах України поставлено незадовільно. Буржуазні націоналістичні і троцькістсько-бухарінські елементи, що пролізли в окремі ланки партійного, радянського апарату і органів народної освіти, намагалися підірвати проведення ленінсько-сталінської національної політики на Україні і підірвати братерську єдність українського народу з російським народом і народами Союзу РСР. Необхідність вивчення російської мови в школах України обумовлюється <…> посиленням братерського зв’язку та єднання між українським народом і російським народом і народами Союзу РСР для їх дальшого господарського і культурного росту”.

Окремо наголошувалося, що знання російської мови конче необхідне українцям для успішної служби в лавах Збройних Сил СРСР. То була весна 1938-го – в повітрі, як-то кажуть, вже віяло війною.

На виконання постанови від 20 квітня 1938-го, з найближчого навчального року суттєво збільшили кількість уроків російської мови в українських школах і школах національних меншин. Тільки в першому класі діти могли уникнути вивчення російської. Вже у 2-му класі на неї відводилося три години на тиждень. У 3-му і 4-му – п’ять годин. У 5-му, 6-му і 7-му – шість годин. У 8-му, 9-му і 10-му – знову п’ять.

Читайте також: Сталінська русифікація України

Але й після сталінських часів на українську мову чекали скрутні часи. Так, за Микити Хрущова, 1958 року, з’явилася постанова “Про зміцнення зв’язку школи з життям”. Російська мова була обов’язковою для вивчення, інші – за бажанням батьків. Як наслідок, уже в 60-х в обласних центрах УРСР російські школи становили аж 72%, а українські – лише 28%.

Від 1970 року дисертації на здобуття наукових ступенів мали писати виключно російською. Так званий “Брежнєвський циркуляр” (постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР) від 1978 року запровадив заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в республіках Радянського Союзу. 1983-го з’явився вже “Андроповський указ” про грошову надбавку до заробітної плати у розмірі 15% вчителям, які викладали російську мову і літературу. Ясна річ, такі нововведення стимулювали педагогів переходити на викладання саме цих предметів, а студентів педагогічних вузів – здобувати саме таку спеціальність. До того ж, стипендії студентів-русистів прирівнювалися до стипендій студентів юридичних факультетів. Українська мова ставала другорядним навчальним предметом. Навіть не володіючи нею, можна було не тільки прекрасно прожити все життя в Україні, але й зробити тут успішну кар’єру. І тільки розпад СРСР та відновлення незалежності України створили умови для повноцінного й всебічного розвитку української мови як державної.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram