Моя прабабуся втекла з нацистського полону. Коли їх з Тарасової гори у Каневі погнали на Німеччину, вона, взявши свого майбутнього чоловіка за руку, стрибнула в кручу. Казала, що краще померти на рідній землі від куль, ніж у рабстві, прислуговуючи бошам.

Прабабця моя знала, що казала, бо вже колись прислуговувала. Десятирічною дівчинкою, після смерті її батька від голоду, вона опинилася в Білорусі. Там голоду не було, там були молоко з “халадушкой” – живою жабою, яка не давала молоку скиснути, та неприбрані хати без долівки.

От лежить вона у кручі, каже, та богові молиться. Та не про те, щоб не знайшли, а щоб, як знайдуть, все швидко скінчилося, щоб не катували. Бабця моя знала, як нацисти люблять катувати. “Садисти”, – казала на них. Але більше вона боялася своїх, які на німців працювали, нелюдами їх називала, поліцаями. “Ліпше до німця було потрапити, ніж до нелюда. Німець стрільне раз-другий, а наш здівається”, – згадувала моя прабабця.

Так от лежить вона у кручі та молиться богу, а над нею гавкають собаки. Боялася, що вівчарки нанюхають втікачів. Але Богородиця відвела. Собаки погавкали-погавкали якийсь час та замовкли десь вдалині. Вже й тупотіння сотен людських ніг затихли, а вони все лежали нишком – чекали ночі. І тільки серця грюкали у груди.

Після втечі з полону, у якому прабабця просиділа рік, вона якийсь час побула коком на пароплаві – готувала їсти матросам, які постійно лаялись та милувалися з дівками у портах. Вона не дуже вдавалася у подробиці, тільки одну історію розповіла: як різала півня. “Принесли мені мужики півня, кажуть – зготуй. А я ніколи птицю не різала. Ну, взяла ножа, різанула йому горлянку, а він, падло, вирвався з рук, побіг-побіг – та й у воду. Всі сміялися, а я плакала”.

Потім прабабця переховувалася, бо була вагітна, бо мала на руках малих дітей. Якийсь час вона та ще купка жінок жили у схроні, але їх знайшли німці. Фріци їх не вбили, а час від часу просили про “послуги”. Так, жінки прали всрані нацистами кальсони. Для цього топили сніг або ходили на річку. Серед власників цих кальсонів був якийсь Ганс. Моя прабабця, яка ненавиділа загарбників-нацистів, дуже тепло про нього розповідала. Казала, було у тих 25 грудня Різдво, вони отримали святковий пайок, то той Ганс приніс дітям шоколаду, фруктів. Яблука, казала прабабця, були майже прозорі з того пайка – дивишся на світло, а в ньому видно кісточки.

“Ще вони розважатися любили. Тикають вагітним у живіт та питають: “Deutsche?”. Ти їм: “Дойч, дойч”, щоб відчепилися, а вони регочуть. А, взагалі, не ображали нас, дітей любили. Мабуть, за домом скучали”, – розповідала прабабця.

Переховуючись, вона навчилася на слух визначати куди летить снаряд. “Як звук такий: “зззз” – то далеко полетів, а якщо глухий: “пфпфпф” – треба ховатися, бо зараз десь тут впаде”, – повчала вона. Розповідала і про те, як б’є “Катюша”: “Спочатку почуєш “За Родіну! За Сталіна!”, а потім вже “зззз”, “зззз”… І вже потім – вибухи. Німці як вогню “Катюш” боялися”.

Коли нацисти зачищали територію, де переховувалась, зокрема, моя прабабця, той Ганс прийшов завчасно та попередив жінок про зачистку, щоб вони втекли. Айнзатцгрупи, відступаючи, залишили після себе лиш випалену землю. “Не знаю, що з Гансом потім сталося. Може, він додому повернувся. Все дітей хотів, хоч і сам був ще дитям. Може, його вбили. Не знаю”, – сумно знизувала вона плечима.

А ще бабця про партизанів розповідала, про подругу свою, яка їм їсти носила та провалилася під кригу – ледь врятували; про свого брата, який згинув безвісти десь під Берліном у 45-му; про наші люті зими та про те, як нацисти у бабські пухові платки куталися; про людей, які лишалися людьми, та тих, хто ставав звірами. “Ба, – питав я у неї, – а ти когось із героїв бачила?”. “Та які там герої? – відповідала. – Ми всі героями були, бо виживали, коли здавалося, що це вже всьо”.

Якось, чи то наприкінці 90-х, чи то на початку нульових, прабабця їздила на зустріч тих, хто вижив після нацистського полону на Тарасовій горі. Вони там всі обнімалися та плакали, ділилися спогадами. Хтось, як моя прабабця, втік, хтось, отримавши наколку з номером, пройшов крізь пекло таборів, комусь там, ніби, відрубали руку задля перевиховання. Після того зльоту прабабця моя кілька тижнів була сама не своя, часто плакала та сміялась. Плакала за загиблими, сміялася, бо ще була жива.

Її не стало десять років тому – у 2008-му.

***

Я пам’ятаю про війну та ту ціну, яку довелося заплатити, щоб перемогти у ній. Для цього мені не потрібні ані військові паради, ані паради з портретами мерців. Та й інші помпезні заходи мені для цього не потрібні. Тому мене обурює, коли в телевізорах з’являються випещені дядьки в костюмах та розповідають, що і як саме я маю пам’ятати. І якщо думки розходяться, то дядьки в костюмах (після “фронтових” ста грамів) починають кричати, що країну заполонили “фашисти”, і знімають про це передачі. Мене обурює, коли ці дядьки намагаються приватизувати перемогу над нацистами у Другій світовій війні. Мене обурює, що День Перемоги давним-давно перетворився на політичний фарс, де треба голосно кричати “Дєди ваєвалі!”. Мене обурює, що про цих самих дідів, які воювали, згадують тільки напередодні 9 травня.

Читайте також: Владлен Мараєв. Про внесок у Перемогу і ціну Перемоги

А ще мені незрозуміле це гасло “Ніколи знову”. Воно має доволі цинічний вигляд, коли у самісінькому центрі Європи знову вирує війна, коли “брацкій” народ нахабно віджимає у нас території, коли дітей у Сирії травлять хімікатами, як тарганів, а пришелепкуватий азіат з ядерною кнопкою постійно погрожує ту саму кнопку натиснути. Як це “Ніколи знову”, коли сьогодні ми маємо у світі неонацистів, які ледь не моляться на портрети фюрера, та сталіністів, які роблять те саме із портретом вождя? “Ніколи знову” що – якщо ми всі тільки те й робимо, що нарощуємо армії та модернізуємо зброю? “Ніколи знову” – це хороші слова, правильні, але вони чомусь не діють.

Під час Другої світової війни загинув кожен п’ятий українець. Отже, нема в Україні родини, яку б вона не зачепила. А скільки українських родин вже зачепила війна, яку Росія розв’язала проти нас чотири роки тому? Якби моя прабабуся дожила до сьогодні, то я б не зміг їй пояснити, як сталося так, що на нашу землю знову прийшла війна.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram