У 2011-2012 роках, коли автору цих рядків випало жити в польському Любліні, здавалось, що Польща навпростець прямує до сталого міжнародного успіху. Вона була чи не єдиною державою Центральної та Східної Європи, яка уникла спаду економіки в 2009 році. Після того, як на парламентських виборах 2011 року вдруге поспіль перемогла “Громадська платформа” Дональда Туска, європейський курс Польщі видавався незмінним.

Проведення спільно з Україною чемпіонату з футболу “Євро 2012” засвідчило міжнародне визнання, а також спроможність України та Польщі ефективно працювати разом. Повага канцлера Німеччини Ангели Меркель до польського прем’єр-міністра Дональда Туска (у 2014 році Меркель особисто лобіювала обрання Туска Головою Європейської Ради) говорила про те, що Берлін і Варшава разом зможуть стати новим локомотивом розвитку Європейського Союзу.

Такою була моя Польща у 2012 році. Нині Польща змінилась. У 2017 році Польща стала єдиною державою, що відмовилась підтримати переобрання Туска очільником Європейської Ради і тим заявила опозицію як до свого співвітчизника на цій посаді, так і до решти держав Євросоюзу. Польща конфліктує з Брюсселем, Берліном і навіть Пекіном. Польща, яка завжди була адвокатом України в Європі нині ставить під сумнів європейські сподівання Києва. Варшаві загрожують європейські санкції, а реформи, які впроваджує нині правляча партія “Право і справедливість” та її очільник Ярослав Качинський, дедалі частіше називають шляхом до диктатури.

Що ж сталось з моєю Польщею впродовж останніх років? Передусім Польща наразилась на кризу еліт – після переїзду Дональда Туска до Брюсселю “Громадська платформа” виявилась практично позбавленою лідера – його наступнику Гжегожу Схетині явно бракувало харизми та якостей політичного лідера. В свою чергу на легендарного Леха Валенсу, якого намагались позиціонувати як противагу лідерам “Права і справедливості”, лягла пляма вірогідної колаборації зі спецлужбами часів соціалістичної Польщі. Як наслідок – перемога “Права і справедливості” на виборах до Сейму та Сенату у 2015 р.

Ця перемога, яка співпала із загальноєвропейським розквітом правих сил, призвела до того, що й стерно польського урядування покосилось вправо – влада стала толерувати виступи ультраправих сил, почастішали випадки злочинів на національному грунті, від яких стали потерпати й українці, і німці – представники тих націй, співпраця з якими, серед іншого, сприяла становленню Польщі як лідера Центральної і Східної Європи. Окрім того – Польща наразилась на “феномен Качинського” – нині лідер партії “Право і справедливість” зосередив у своїх руках майже всю повноту влади. Подейкують, що кожне своє рішення і виступ нинішня прем’єр-міністр Беата Шидло погоджує з ним. Донедавна не ставили під сумнів і повну лояльність до Качинського і з боку президента Польщі Анджея Дуди.

А зовсім нещодавно “Право і справедливість” з ініціативи Качинського вдалась до спроби законодавчо підпорядкувати судову гілку влади парламентській більшості та президенту. І це всупереч застереженням, які лунали і з Брюсселю і навіть з Вашингтону (попри те, що польські політики були переконані – Трамп на їхньому боці). Саме ця спроба стала тією краплиною, що запустила в Польщі механізм спротиву. Спершу проти антидемократичних змін до судового законодавства вийшли на вулицю рядові поляки, які вже пізнали смак демократії і вийшли на її підтримку у найбільших містах Польщі. Згодом проявив непокору диктату партійного лідера й Анджей Дуда, який скористався своїм правом “вето” і заблокував рішення парламенту. Вочевидь, питання ще не закрите. Вочевидь, уряд вже звинуватив ЄС, Берлін і навіть Сороса у антипольській змові і пообіцяв довести реформу до кінця.

І звісно, ще є вірогідність того, що полякам ще не раз доведеться виходити на вулиці заради свого майбутнього, за право і справедливість проти сваволі “Права і справедливості”. Проте озираючись у 2012 рік, я бачу, що та моя Польща й досі існує і готова боротися.

Моя Польща боре у собі вірус популізму та авторитарності і захищає здобутки демократії. І хай вона зробила в цьому напрямі лише перші кроки, і хай там хто – Анджей Дуда, Гжегож Схетина, чи нові політичні лідери стануть на чолі цієї боротьби – я переконаний моя Польща переможе. І тоді ні в кого не виникатиме питань “Quo vadis, Польщо”, а Київ та Варшава ще не раз проведуть на своїх теренах черговий єврочемпіонат…

Сергій Герасимчук, радник Ініціативи “think twice UA”

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]