Сьогодні наше розслідування спробує розібратися, хто такий письменник та познайомитися з його родичами та колегами. (Про розмежування понять “письменник”, “прозаїк”, “поет” і “драматург” ми говорили в матеріалі “Більша половина” “письменників і поетів”.)

“Слово письменник, – зазначає О. Якименко, – є одним із репрезентантів концепту АВТОР поруч із такими словами, як автор, поет, літератор та ін. Слово автор позначає загалом людину, що створила певний твір, у той час як письменник у свідомості мовців – зазвичай людина, для якої писання становить професію”. Слово письменник нині – основна назва, якою позначають особу, що створює художні тексти (хоч у давнину так іменували укладача або переписувача книжок). Письмова його поява пов’язується з першою українською газетою народною мовою “Зоря Галицька” (1848-1857). Однак цілком слушно можна припускати, що перед тим воно з’явилося в усному мовленні.

На Східній Україні грамотну людину, книжника, автора художніх текстів у першій половині XIX століття називали письмак. Це слово входить до реєстрової частини “Словника української мови” Павла Білецького-Носенка – першого великого словника нашої мови (перевидання 1966 року). Пізніше воно фігурує вже й у пресі. Однак з часом сфера його вживання поступово звужується, натомість починає розвиватися відтінок зневажливості (“Поганий письменник”). Із цим відтінком воно зафіксоване у “Словарі української мови” Бориса Грінченка (1907–1909).

В альманасі “Русалка Дністровая” (1837) – а також пізніших публікаціях – у всій Україні вживалося ще одне слово – писатель. Однак його використання ще не отримало спеціалізованого характеру. Як і “письмак”, воно називало освічену людину. Проте з часом почало позначати лише письменника.

Друга половина XIX сторіччя характеризується тим, що особу, яка створювала літературну продукцію, почали називати неологізмом письмовець. А перо Лесі Українки цим словом іменувало лише прозаїка (“Автора прозових творів”).

Спорадично використовували і слово писальник, утворене від відповідного дієслова. “Взагалі, – пише О. Муромцева, – вибір назви для позначення особи, що займається літературною працею, часто залежав від смаків і вподобань пишучого, а часто й сама назва була продуктом його словотворення. Так, відомий український критик Іван Білик, брат Панаса Мирного, уживав з цим значенням синоніми словесник і письменець”.

“Малорусько-німецький словар” (українсько-німецький словник (1886); упорядкували Є. Желехівський і С. Недільский) – до речі, у ньому письменник має значення “учений-книжник” – як основну для назви того, хто пише художні твори, використовує слово “писатель”, а синонімами до нього наводить писець, письменець, письмовець.

Крім названих, є ще писака (“1. Той, хто вміє або любить писати (у 1 знач.). 2. заст. Людина, що професійно займається писанням, складанням паперів, прохань і т. ін., писець. 3. Плідний, але неталановитий або безпринципний письменник, журналіст; борзописець. // заст. Письменник”) та борзописець (“Плодовитий, але поганий письменник, журналіст”).

Як видно, усі ці назви мають спільний корінь пис(-а-ти) – “зображувати рукою на папері або іншому матеріалі графічні знаки (літери, цифри і т. ін.)”. Так само корінь “пис(-а-ти)”, але тільки грецький, має слово графоман (γραφω – “пишу” + μανία – “потяг”, “хвороблива схильність”) – “той, хто прагне до письменницької діяльності, не маючи до цього хисту”.

Родичами іменника “письменник” також є: писемність (“1. Система графічних знаків, уживаних для писання в якій-небудь мові або групі мов. 2. Сукупність писемних, літературних пам’яток якогось часу, якого-небудь народу; письменство”), письменність (“1. Уміння читати й писати. 2. збірн. Те саме, що писемність”), письменництво (“Літературна діяльність, писання художніх творів”), письменство (“1. Синонім до письменництва. 2. заст. Синонім до письменності. 3. Синонім до писемності 1”), писемний (“1. Виражений за допомогою графічних знаків; написаний. 2. Признач. для писання, який служить для письма. 3. Власт. памʼяткам писемності; книжний (перев. про мову)”), письменний (“Який уміє читати, писати; грамотний. // у знач. іменника. Грамотна людина”).

До речі, слово письменний функціонує і як прізвище: Письмений Ілля (1980-2014) – солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни; Письменний Семен – український військовий діяч, член Українського Генерального Військового Комітету при Центральній Раді; Письменний Степан – український військово-політичний діяч, член Української Центральної Ради; Письменний Володимир (1904-1940) – радянський військовик, командир стрілецького батальйону 588-го стрілецького полку 90-ї стрілецької дивізії, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу (1940); Письменна Лариса – українська письменниця, автор дитячих казок, оповідань; Письменна Ольга – професорка катедри іноземних мов НАУ.

Крім слова письменник, у нашій мові функціонує також слово літератор, що має те ж саме значення – “той, хто пише художні твори; особа, для якої літературна діяльність є професією”. Воно виникло із запозиченого література (“1. Уся сукупність наукових, художніх і т. ін. творів того чи іншого народу, періоду або всього людства. 2. Вид мистецтва, що зображує життя, створює художні образи за допомогою слова // Сукупність творів цього виду мистецтва”). До значення № 2 синонімом є “художня література”. Через своє “чужинецьке” походження (подібно до багатьох іншомовних) слово “літератор” позначене більшою офіційністю, книжністю, а це спричинило рідше його вживання порівняно з власне українським (“письменник”).

Рання західноукраїнська преса знає скорочений варіант літерат, уживаний паралельно до слова “письменник”. Його перейняли з німецької через польську, однак він був витіснений формою “літератор”.

Видовим (частковим, вужчим) поняттям щодо родових (загальних) “письменник” і “літератор” є назва белетрист (“Автор прозових художніх творів”). Порівняно з минулим століттям нині це слово значно звузило своє використання.

Незважаючи на те, що назва письменник уже була відома, активізація її вживання відбувається лише на межі XIX-XX століть. Водночас слова “літерат” і “літератор” з цим же значенням фігурують і далі. Тоді поширюється й назва “белетрист”.

“Причину, – констатує О. Муромцева, – остаточної перемоги варіанта письменник у значенні “той, хто пише художні твори” слід вбачати, на нашу думку, в активізації словотвірного ряду з суфіксом -ик/-ник на позначення особи від основ відносних прикметників. <…> Що ж до слів літератор, белетрист, то вони не вийшли остаточно з ужитку, а пересунулися на його периферію, розмежувавши свої значення. Таким чином, сукупність причин як позамовного, так і внутрімовного характеру привела до остаточного закріплення в українській літературній мові слова письменник у значенні “той, хто пише художні твори; особа, для якої літературна діяльність є професією”.

Цікаво, що до слова прозаїк (“1. Письменник, що пише прозою; протилежне поет. 2. перен. Суха людина з дрібʼязковими, вузько практичними інтересами”) немає синонімів. Зате їх багато у його антоніма – поет: лірик (“Автор ліричних поезій; ліричний поет // перен. Людина ліричних настроїв”); застарілі піїт, віршописець, віршувальник (“поет”), версифікатор (“1. Поет. 2. іронічне. Людина, що складає вірші, які не мають глибокого змісту”), “музичне” пісняр (“Автор текстів пісень або той, хто виконує свої вірші в супроводі музики”), історичні бард (“1. Співець-поет у стародавніх кельтів. 2. Взагалі поет, що оспівує героїв та їхні подвиги”) і менестрель (“У середньовічній Франції та Англії – мандрівний поет-музикант”), поетичне боян (“Співець, поет” – від імені поета-співця, відомого за згадкою в “Слові о полку Ігоревім”, де його імʼя використане сім разів; виявили його також і серед графіті Софії Київської). Не обійшлося й без зневажливих назв, якими обзивали поганих, бездарних поетів: базграч, віршомаз, віршороб, римач.

Така ось поезія і проза життя…

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram