Роман Іваничук – один із провідних українських письменників новітньої доби. Його творча діяльність тривала майже пів століття. Він автор близько 60 книг, які дарують читачам неповторну можливість абстрагуватися від буденності й відправитися у подорож у часі й просторі.

“Я завжди цікавився історією. Взагалі, така моя натура – любив читати історичні романи, повісті <…> У дитинстві навіть пробував осмислити Грушевського”, – говорив письменник.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 року в селі Трач на Івано-Франкінвщині. Батько письменника був учителем, мав велику бібліотеку, завдяки чому син змалечку багато читав. Навчався Роман у Коломийській гімназії, яку закінчив у 1947-му. За рік став студентом філологічного факультету Львівського університету, проте був виключений з вишу за “антирадянську діяльність” – відмовився вступити до комсомолу, а ще носив вишиванку. Відстороненого від навчання Іваничука забрали в армію. Відслуживши три роки в Азербайджані, повернувся додому й поновився в університеті.

У 1954 році на шпальтах журналу “Жовтень” (нині “Дзвін”) зв’явилася перша новела письменника “Скиба землі”, яка отримала схвальні відгуки від літературних критиків. По завершенню навчання, Роман подався вчителювати в село Щирець Львівської області. Окрім викладацької діяльності, чимало часу трудився на літературній ниві, завдяки чому в 1958-му вийшла друком його перша збірка новел “Прут несе кригу”. Завдяки цій праці він отримав визнання, а за два роки став членом Спілки письменників.

У 1961-му Іваничук переїхав до Львова, з 1963-го до 1990-го був редактором у журналі “Жовтень”. У цей період вийшли друком збірки “Не рубайте ясенів”, “Під склепінням храму”, “Тополина заметіль”.

У 1968-му Іваничук написав великий прозовий твір “Мальви”, він став одним із найвідоміших романів раннього періоду його творчості, який приніс письменникові величезний успіх у читачів. Спершу автор дав назву твору “Яничари”, але тодішня цензура могла заборонити друкувати книгу з такою назвою, щоб уникнути цього, твір перейменував.

“Мій перший історичний роман “Мальви” – про зраду, про яничарство. Через нього мав багато клопоту, заборони й цькування. Але роман був популярний, відомий усім українцям у світі. “Мальви” видали й в Америці – у видавництві “Тризуб”, та ще й із тризубом на обкладинці. <…> У київському видавництві “Дніпро” “Мальви” вийшли стотисячним накладом. Потім – іще 30 тисяч примірників. Коли наклали заборону, книжка вже розійшлася. Назва була нейтральна – “Мальви”. Але всі розуміли, що в романі я мав на увазі тих, хто зрікся рідної мови, батьківщини, став її ворогом. Тема споконвіків у нас дуже актуальна”, – так автор розповідав про свою працю.

Щойно роман вийшов друком, радянська пропагандистська машина озвіріло накинулася на письменника. “Мальви” оголосили шкідливою книгою, “історичним романом без історії”. Радянських цензорів до смерті перелякало вже те, що автор намагався звернутися до українського патріотизму, любові до Батьківщини, адже це могло спонукати українців боротися за свою незалежну державу.

У тому ж році був написаний ще один роман “Журавлиний крик” про знищення Запорізької Січі, ув’язнення в останнього гетьмана Петра Калнишевського, про намагання гайдамаків на чолі з Максимом Залізняком й Іваном Ґонтою відродити втрачену українську державність. У романі є такі рядки:

“Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, – каже Сковорода. – А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, – він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь”.

І знову вийшло дуже провокативно, через скандал з “Мальвами”, годі було сподіватися, що “Журавлиний крик” дозволять надрукувати. Лише через 20 років читач зміг познайомитися з написаним.

Після цього було написано ще чотирнадцять історичних романів, найвідоміші з яких: “Черлене вино”, (1976 рік), “Вода з каменю” (1982 рік, праця удостоєна Державної премії імені Т. Г. Шевченка у 1985-му), “Шрами на скалі” (1986 рік), “Бо війна війною” (1991 рік), “Орда” (1992 рік), “Євангеліє від Томи” (1993 рік).

Через усю творчість Романа Іваничука червоною ниткою проходить ідея любові до рідного краю, до України, занурення в її славетне історичне минуле. Герої творів письменника – люди своєї епохи, вони нерозривно пов’язані зі своїм часом, їхні образи прописані майстерно й достовірно. Його твори перекладалися багатьма мовами: англійською, французькою, німецькою, польською, литовською, грузинською, вірменською, таджикською, болгарською, чеською, словацькою, угорською та іншими.

У 1988 році очолив львівську філію Товариства рідної мови (всеукраїнська громадська спілка, що на хвилі національного піднесення об’єднала численні організації та гуртки з метою відродити й утвердити українську мову в Україні й серед українців зарубіжжя).

У 1990-му Іваничука обрали народним депутатом УРСР, він взяв участь у підготовці та проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року й Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року.

Творчість письменника відзначена літературною премією Міжнародної фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (щорічна премія, яка надається за літературні твори українською мовою та українознавчі наукові дослідження). Окрім того, Іваничук у 2009 році отримав звання Герой України з врученням ордена Держави.

17 вересня 2016 року Роман Іванович відійшов у засвіти. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

“Іваничук належить до найпродуктивніших митців української літератури, адже, створив цілу бібліотеку історичного роману. Він буквально до останніх днів продовжував писати, і як тільки видавав новий роман, то казав: “Ну, все. Я вже тут все сказав. У мене вже немає сил на новий твір. Це останній”. Але потім він сідав за черговий роман, і знову повторював ту саму фразу”, – так заявив у коментарі Укріфнорму український прозаїк, критик і літературознавець Михайло Слабошпицький.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram