21 жовтня 1672 року народився Пилип Степанович Орлик – політичний і державний діяч, публіцист, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні. Його ім’я стоїть поряд із найвидатнішими діаспорянами, які відіграли визначну роль у суспільно-політичному житті України XX століття – Петро Скоропадський, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Степан Бандера. Але Орлик, безсумнівно, був першим серед політичних емігрантів.

Народився майбутній політик на Віленщині (нині територія Білорусі). Батько – походив із литовсько-чеського старовинного баронського роду Орликів, мати – із сім’ї Малаховських – українка, тому й сина охрестили за православним обрядом. Рано втратив батька (загинув під Хотином в польсько-турецькій війні), вихованням сина займалася мати.

Підлітком його відправили до Києва, здобувати вищу освіту. Там він вступив до Київської Колегії (Києво-Могилянська Академія). Наука давалася легко, всі іспити складав на відмінно. Тоді прокинулися таланти до поезії й ораторства. Філософія й література стали найулюбленішими дисциплінами. Був справжнім поліглотом – володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і турецькою мовами.

Дослідниця українського козацтва Олена Апанович писала: “На юнака непересічних здібностей і великої жаги до науки звернув увагу славетний професор Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі”.

Завдяки протекції Яворського, в 1693-му Пилип став до служби консисторським писарем при Київській митрополії. Відтоді його кар’єра швидко пішла в гору. Завдяки наполегливій праці Орлик зумів здобути собі пошану серед вищих кіл суспільства. Згодом він перейшов до гетьманської канцелярії. Того ж року одружився. Його обраницею стала Анна, донька полтавського полковника Павла Герцика. Завдяки цьому шлюбу, Пилип ще ближче наблизився до козацької старшини. Трохи згодом Орлик отримав почесне місце старшого військового канцеляриста. А коли в молодій родині народився первісток, хрещеним батьком запросили гетьмана Івана Мазепу.

Орлик не тільки бездоганно виконував свої прямі обов’язки, але й усім серцем був відданий Україні й палко підтримував її визвольний напрямок. Незабаром Пилип дістав призначення на уряд генерального писаря.

Восени 1707 року Мазепа довірив Орлику свої плани щодо повстання проти Московського царства, й про укладання союзу зі шведами. Той в усьому підтримав гетьмана й зайнявся активною пропагандою й дипломатією серед козаків в Криму, Туреччині та Польщі. Завдяки своїм умінням йому вдалося залучити чимало людей на сторону Гетьмана.

Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик зберіг вірність опальному Мазепі. Вони відступили на турецьку територію в Бендери (місто в Молдові). Ця поразка, окрім розгрому армії, стала справжньою катастрофою українських національно-визвольних змагань. Коли ж помер Мазепа (2 жовтня 1709-го) виникло цілком логічне запитання – що робити далі й хто стане намісником гетьмана.

Історик Борис Крупницький писав: “Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде гетьманом після смерті Мазепи, і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсигніях, які привіз з собою Мазепа до Бендер. Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська, що зібралось на турецькій території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна гетьмана, виступила само собою на перший плян. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України”.

Проте, Войнаровський навідріз відмовився від гетьманства, але скарби дядька охоче прибрав до рук, залишивши українців без гроша й надії на реванш. Адже боротися проти Московського царства без фінансової підтримки неможливо.

Тоді в Україні Петро I назначив Івана Скоропадського на місце Мазепи. Емігранти ж на противагу обрали Пилипа Орлика, 5 (16) квітня 1710 року він став гетьманом. У цей день новий гетьман проголосив Конституцію “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького”.

Орлик все життя присвятив боротьбі з Московією. Вступав у перемовини зі Швецією, Кримським ханством і Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни проти Петра I з єдиною метою – визволення України.

У 1711 році запоріжці здійснили похід на Правобережну Україну, внаслідок якої кошовий Кость Гордієнко здобув Білу Церкву й дійшов до Фастова. Але тут зрадили татари, які були союзниками в цьому поході, й довелося відступати до Бендер.

Того ж року татари, турки й польсько-українське військо зустрілися з російською армією біля річки Прут й завдали поразки ворогу.

Та зрештою, втративши довіру українського населення, а разом із тим і надію на визволення України, Орлик переїхав до Швеції. Потім була Австрія, Чехія, грецькі Салоніки.

Коли в 1740 році розпочалося протистояння між Туреччиною і Росією, в гетьмана замайоріла надія на відновлення українського протистояння. Він почав шукати підтримки у Франції, Великої Британії, Речі Посполитої, Ватикану, Саксонії, Пруссії. Писав до очільників держав листи, в яких розповідав про тяжку долю українців під московським ярмом, закликав стати на бік України й допомогти скинути російський гніт. Але не вдалося.

Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 року в Яссах, що у Молдові.