Астронавт Рассел Швейкарт (учасник польоту на “Аполлоні-9”) згадував, що простих американців, з якими він спілкувався після польоту, найбільше цікавило питання: “Як ви в космосі ходили в туалет?” Сміх сміхом, але питання гігієни випорожнення є досить складним з технічної точки зору та життєво важливим для підкорювачів бездонних глибин Всесвіту.

Коли готувався перший політ американського корабля “Меркурій” з людиною на борту передбачався лише суборбітальний політ, без виходу на навколоземну орбіту, що мав тривати якихось 15 хвилин. Ніяких “зручностей” для астронавтів передбачено не було – потерпіть до кінця польоту. Алан Шепард у повній космічній екіпіровці вже зайняв своє місце у тісній кабіні, але повідомили, що старт ракети відкладається, потім ще раз відкладається і ще. Після чотирьох годин затримки, Шепард попросився по-маленькому, бо терпінню сечового міхура настав край:

“Ніхто всерйоз не врахував імовірності того, що цього дня, дня першого американського пілотованого космічного польоту, астронавт на вершечку ракети, у своїй капсулі з практично нерухомими ногами думатиме про власний сечовий міхур”. Том Вульф “Те, що треба”

Діватися не було куди – у прямому сенсі, Шепарда попросили потерпіти ще трохи, а потім, порадившись дали дозвіл “сходити під себе”. Так і полетів перший американський астронавт, напудивши у власний космічний костюм. Перевершити Шепарда вдалося лише Томасу Стаффорду під час польоту до Місяця у 1969-му: “Дайте серветку, тут какашка літає”.

Проблему треба було вирішувати, адже Шепард ризикував життям – якби крапля сечі спричинила коротке замикання, то в чисто кисневій атмосфері корабля це означало для нього загибель у вогні.

А вихід був: винайдені у 1951 році дитячі підгузки з часом “подорослішали”, і вже на початку шістдесятих років зацікавили розробників космічного спорядження. У наступні польоти астронавти вирушали вже у підгузках. Їх використовували навіть на “Шаттлах”, особливо при виході у відкритий космос.

На космічних кораблях “Востоках” і “Джеміні” космонавти весь політ проводили у скафандрах, тож усе обладнання для справляння природних потреб розташовувалося у відповідному місці скафандру, а відходи життєдіяльності виводилися через трубки за борт корабля. На “Союзах” вже стояло щось схоже на унітаз, але замість води в них використовувалося “змивання” повітрям – вентилятор створював вакуум, що витягував відходи.

Перед тим, як сісти на космічний унітаз, треба закріпити ноги у спеціальних фіксаторах, інакше можна полетіти з нього геть на кульмінаційній стадії процесу.

З появою орбітальних станцій умови дозволили встановити справжні туалетні кабінки, а на “Шаттлах” застосували поділ на “тверді й рідкі” відходи, тобто сечу відправляли за борт, а лайно автоматика акуратно складала до кінця польоту, тож граціозно приземляючись американські крилаті красені привозили великий мішок вищевказаної субстанції.

Міжнародна космічна станція обладнана трьома туалетами, а в цьому році – коли до МКС додасться російський модуль “Наука” – буде ще й четвертий. Повітряні фільтри не допускають проникнення специфічних запахів у загальну атмосферу станції.

Письменники-фантасти, спрямовуючи зореплавців у подорожі Галактикою, залюбки описують замкнену екосистему космічних кораблів майбутнього, в якій нічого не викидається, і “рідкі та тверді відходи” запускаються в замкнений цикл. Частково це вже здійснюється на МКС – сеча переробляється та з неї отримується вода.

Космонавтам доводиться стикатися з тими ж проблемами, що й усім людям: час від часу туалети на МКС виходять з ладу або забиваються, але сантехніка на орбіту не викличеш – доводиться лагодити все самостійно. “Найвеселіше” велося екіпажу станції у 2008-му, коли туалет на МКС був лише один.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram