Пропала грамота? “Один раз задумалось вельможному гетьману послать зачем-то к царице грамоту. Тогдашний полковой писарь, – вот нелегкая его возьми, и прозвища не вспомню… Вискряк не Вискряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцек не Голопуцек… знаю только, что как-то чудно начинается мудреное прозвище, – позвал к себе деда и сказал ему, что, вот, наряжает его сам гетьман гонцом с грамотою к царице. Дед не любил долго собираться: грамоту зашил в шапку; вывел коня; чмокнул жену и двух своих, как сам он называл, поросенков, из которых один был родной отец хоть бы и нашего брата; и поднял такую за собою пыль, как будто бы пятнадцать хлопцев задумали посереди улицы играть в кашу. На другой день еще петух не кричал в четвертый раз, дед уже был в Конотопе” (Бувальщина, розказана дячком ***ської церкви).

Якщо говорити про “Пропалу грамоту” мовою рекламних слоганів, то це звучить так: “Фільм-легенда, який варто переглянути кожному Українцю! Фільм про Україну та славних козаків запорозьких! Фільм, де зібрана плеяда акторів того часу, не кажучи вже про неперевершену гру акторів, насамперед, Івана Миколайчука! Фільм, який розійшовся на цитати!”.

Легендарній кінокартині не присуджено жодної професійної кінонагороди, але в неї є інша, найцінніша премія, – щира та незгасна любов глядачів.

В одному з текстів на Конкурсі відгуків “Доторкнись до кінослави” про комедійний за жанром фільм “Пропала грамота” можна прочитати: “Фільм повністю зберіг дух оригінальної повісті. Акторська робота “Пропалої грамоти” вище всяких похвал. Козака Василя зіграв найвідоміший український актор і режисер Іван Миколайчук, який як ніхто вжився в цю роль. Кращого Василя важко собі уявити. Не відстають і інші актори. Від фільму віє українським духом: тут є і прекрасні пейзажі українських сіл, степів, і українські пісні, і непереможні козаки… Це все можна споглядати завдяки чудовій операторській роботі. Одним з найголовніших плюсів фільму “Пропала грамота”, безумовно, є гумор. Смішних фраз у фільмі стільки, що усмішка не зникає з лиця глядача аж до самого кінця, а самі фрази хочеться регулярно цитувати”.

Фільм створено тоді, коли Україну відверто робили “трошки іншою Росією”. Українська РСР перебувала у процесі ротації керівництва: відносно лояльного до українства Петра Шелеста змінив Володимир Щербицький, який таким зовсім не був. Режисер картини Борис Івченко розумів це і на знімальному майданчику влітку 1972-го говорив акторам: “Шануйтеся, хлопці, бо це, мабуть, останній фільм, який ми знімаємо про козаків”. “Культурне” керівництво вимагало, щоб національна самобутність українців показана не була. Через “замилування козацькою минувшиною і спотворення характерів дійових осіб” на фільм нападали критики. Бачачи, що кінокартина реально підносить національний дух українців, чиновники від культури запроторили її на сумнозвісну полицю, де вона пролежала більше десяти років.

Робота над фільмом стартувала наприкінці травня 1972 року. Знімальний процес закінчився у вересні. Селам Красногорівка та Білоцерківка, що на трасі Київ – Полтава пощастило стати натурою для майбутнього шедевру. Вчителька початкових класів Красногорівської школи Алла Стеценко про ті часи згадує: “В моєї тітки на квартирі жив помічник режисера. Якось до я неї прийшла, а він каже: “Хай дєвочка приходить на зйомки. Ми їй ще й заплатимо”. Я зраділа, хто ж тоді не мріяв бути акторкою. В одній сцені треба було, щоб дівчина пливла в човні. Знімали два дні. В перший я прийшла, а наступного пішов дощ, не схотіла йти до річки. То посадили іншу дівчину, а знімали збоку, ніби то я. Потім попросили зіграти дівчину Василя. В мене коса була – ого яка. Василь визирав у вікно з хати, бачив мене і казав: “Ой, чого б я туди дивився”. А мені треба було йти повз з відром та йому посміхатися. Тільки ж відро в мене випало з рук. Оператори кричать: “Підніми!” Я перелякалася і не взяла. Тоді замість мене поставили справжню акторку. Односельці бачили, як режисери переглядали кадри зі мною. Сміялися, що я дуже строїла глазки та вибивала поклони перед Миколайчуком”.

Сценаристом фільму став Іван Драч. Він розповідає: “Спочатку сценарій писався на Віктора Греся, якого кіностудія не хотіла брати. Потім режисером обрали Бориса Івченка, але насправді фільм робив Іван Миколайчук”.

Та й потрапив на знімальний майданчик Миколайчук саме з подачі Івченка, який поставив умову, що зніме фільм тільки тоді, коли в ньому гратиме Миколайчук.

Крім режисури, Миколайчук доклав руки і до музичного оформлення: він підібрав народні пісні та “Козацький марш” (звучить у фільмі лейтмотивом), залучив до вокальної роботи тріо “Золоті ключі”, до якого входили Марічка Миколайчук, Ніна Матвієнко та Валентина Ковальська.

Легендарний Леонід Биков мав грати Дивного чоловіка, однак одразу ж після початку знімального процесу він зламав ногу, впавши з коня, проте певні його репліки лишилися.

Деякі актори зіграли по кілька персонажів. Так, Федір Стригун (запорожець Андрій) “засвітився” ще в кількох епізодичних ролях, а Михайло Голубович став і Злим чоловіком, і корчмарем, і головним у пеклі.

Матеріал для сценарію Іван Драч брав із кількох джерел, однак на майданчику багато імпровізували: “У сценарії поєдналися й інші твори Гоголя, Миколи Стороженка, козацькі перекази. “Пропала грамота” була частиною програми кіностудії з екранізації творів Гоголя, і оскільки я постійно десь їздив, то в результаті мені дістався цей невеличкий твір. Я написав до десяти варіантів цього сценарію, і так ця робота вже набридла, що я віддав хлопцям усе написане: “Беріть, робіть, що хочете, а я погоджуся з усім”.

Худрада довженківської кіностудії матеріал схвалила, однак висловила кілька порад: “У сцені після відвідин козаками Петербурга скоротити молитву”, “Скоротити кілька планів в корчмі, де п’ють горілку”.

Деякі кадри знімали в Петергофі. Є версія, що саме через ці сцени картину заборонили. У ляпасі Катерині ІІ-ій (його пізніше замінили ляпасом її придворному), кремлівські цензори побачили “образу всього російського народу”. Ніби передчуваючи таке, Миколайчук улаштував собі сяку-таку моральну сатисфакцію. Федір Стригун і Михайло Голубович розповідали: “Була така сцена у музеї в Петергофі. Іван каже: “Пішли обідати, візьми дві канапки й два стаканчики – у мене пляшка є”. І от люди розходяться на обід, а ми з Іваном заховалися за штори. Всі розійшлися, а ми зайшли у спальню Катерини ІІ, сіли на її ліжко, налили по чарці, випили. Я кажу: “Іване, за що ще вип’ємо?” – “Щоб ця курва знала, що сатисфакція відбулася”. Випили ще, посиділи, полежали. Іван каже: “Ще сходити би в туалет треба”. Коли чуємо – замок відкривається, ми – за штори, заходить група, й ми тихенько за ними”.

Є й “київська” версія того, чому картина опинилася на полиці. Москва “Пропалу грамоту” нібито схвалила, почався друк копій, стала поширюватися інформація про прем’єру, однак у “Литературной газете” обізвали фільм “сусальним козакофильством”. А в Києві секретар з ідеології ЦК КПУ, який був дуже схожим на актора Володимира Глухого (Дивний чоловік), розгледів у цьому персонажеві себе.

Уперше фільм “Пропала грамота” вийшов на екрани київських кінотеатрів улітку 1984 – через дванадцять років після того, як був знятий…

Іронія долі це чи далеке пророцтво, але роль Сатани та його п’яти братів зіграв Михайло Голубович. Зараз цей пан (чи, швидше, товариш) керує театром “ЛНР”, має звання “народный артист ЛНР”. Коли почалася російська агресія проти України, він як член окупаційного угрупування ганяв з “колорадською” стрічкою”. Цьому головному “культурному дєятєлю ЛНР”, – як пише Дмитро Дзюба, – “дозволено (або наказано) показово грати в театрі українською мовою, нібито, “в ЛНР нє ущємляют эту вашу мову”! Отже, образ хрюкающої нечисті з фільму виявився доволі точним по відношенню до виконавця цих ролей і в реальному житті:

– Я козак! Хрю! – хрюкнув з болота один з братів Сатани, оповитий мухами.

– Ти – козак? То не ганьби оселедця! – промовив козак Василь, зрізавши оселедця з псевдокозака. (Зрізати оселедця шаблею було найбільшим покаранням для козака, який після цього не мав права так себе називати).

А ось думка про фільм сучасного експерта: “Переосмислення історії в художньому творі рівнозначне її творенню. Адже образ історії, створений в людській свідомості, сприйняття фактів у певному світлі впливають на сучасне і майбутнє не менше (а подекуди й більше), ніж самі факти, що мали місце в минулому. У фільмах українського поетичного кіно історія стає матеріалом для роздумів про характер народу, сферою пошуку власної ідентичності. Автори “Пропалої грамоти” і “Вавілона ХХ” шукають підвалини нових концепцій національної історії в народному світогляді” (Віра Кандинська).

Насамкінець пропоную кілька цитат із цього нашого чудового фільму: “За поводом не п’ю”, “Тоді ще запитай його, чи не хоче він від мене в рило?”, “Раз козак співає, то душа його в смутку…”, “Ти козак?! То не ганьби оселедця!”, “Твоя служба – вірний кінь та чисте поле. Людям служи!”, “– Горілки! – Хто на тому світі пив горілку – тут п’є смолу! – Давай смоли!”, “Чекай на мене! Я тільки до цариці й назад”, “Ну-у й брехун! Дід мій брехун, а ти його перебрехав!”.

Дворушники: Вони вже давно серед нас (ІІ)

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]