Міхал Вілфред Войнич, чоловік Етель Ліліан Войнич, захоплювався колекціонуванням давніх рукописів. У 1912 році він придбав, з-поміж іншого, одну дуже старовинну, написану незрозумілою мовою і невідомими науці літерами. Досі жодну спробу розшифрувати манускрипт не можна назвати вдалою. У певному сенсі цей манускрипт виявився прокляттям археолінгвістів-криптологів.

Проведений у 2011 році радіовуглецевий аналіз пергаменту сторінок книги показав, що він виготовлений не раніше 1404 і не пізніше 1438 року. Точніше визначити вік створення манускрипту (за віком фарб і чорнил) неможливо, оскільки невідомий нам автор рукопису використовував неорганічні фарбники для тексту та малюнків.

Власне, лише малюнки можуть дати бодай якусь поживу для здогадів про походження книги: зображення старовинного замку вважають схожим на італійський замок другої половини XV століття; рослини, малюнками яких заповнений цілий розділ, названий “ботанічним”, дає зрозуміти, що зміст його в описі намальованих рослин.

Змагання за право привласнити собі, точніше мові свого народу, ведеться давно. Іврит, протороманська, давньобаскійська, навіть китайська – хоча очевидно, що текст написаний зліва направо, а це схиляє до однієї з європейських мов.

Перша відома нам спроба розшифрувати рукопис датована XVII сторіччям, зберіглося листування між Ґеорґом Барешем, празьким алхіміком, і Атанасіусом Кірхером, єзуїтським вченим з Риму. Листи Бареша і наступного власника манускрипту Іоганна Маркуса Марці – єдині джерела інформації про цю книгу, але воно не містить жодної чіткої інформації про її появу та зміст.

Що відомо: ця книга належала імператору Рудольфу II, який придбав її начебто в англійського астролога Джона Ді у XVI столітті, начебто за 600 дукатів. У книзі містився рецепт безсмертя, тож зрозуміло, що за неї можна було правити яку завгодно ціну. Звідки книга з’явилася у астролога невідомо, та після смерті Рудольфа (очевидно, прочитати рецепт так йому і не вдалося) вона змінювала власників, поки не опинилася в Римі, і не була у 1912 році продана Войничу. Войнич перевіз книгу за океан, і після того, як він помер у 1930 році, вона ще тридцять років зберігалася в його дружини, в Нью-Йорку.

У 1961 році, після смерті Етель Ліліан Войнич, спадкоємиця письменниці продала манускрипт книготорговцю Гансу Краусу. У 1969 році Краус подарував книгу Єльському університету, де цей раритет зберігається і досі.

Один із розворотів манускрипту

Дослідники намагалися прочитати текст, але безрезультатно. Кільканадцять гіпотез щодо авторства та мови, якою його написано, лишилися недоведеними й не спростованими. І ось несподівано у цій справі знайшовся український слід.

У 1978 році американський дослідник-аматор українського походження Джон Стойко виступив з припущенням, що цю книгу написано українською мовою, якою вона була в XV столітті, і лише приголосними літерами. Він стверджував, що йому вдалося навіть розшифрувати перші сторінки та назву книги: “Листи до Ока Божого”.

Читайте також: Київ у ХІ столітті вже розмовляв українською

Така гіпотеза викликала жваву дискусію в діаспорі, та в УРСР про неї мовчали. Нищівної критики зазнала методика розшифровки Джона Стойка. Його реконструкція нагадує набір притягнутих за вуха слів, не кажучи вже про те, що міняючи голосні в цих словах можна отримати геть інший зміст, наприклад: “пиши – паши”, “коса – кусай”. А отже, поле для спекуляцій безмежне.

Цитую:

«1.Що волю Ока береже заре жало а святу волю панусі совіща пані Коса? Освіща пані Коса косу але пані. Волю ту на косо але воліш.

«2.Уставила по Оку віру і одну носе. Совість Божую совістна косе а святу віру покосе святи Бозя. Пані што несе і де була?

«3.Совістна на косе совість Божая, одне не коси. Помала одне на косе і одне пусте несе. Святене на косо місто ма косе і пома зло.

Цей же варіант тексту в Україні був опублікований під назвою “Послання оріян хозарам”, тільки лишається незрозумілим, які у XV столітті могли тут бути хозари й оріяни?

Після 2010 року в Україні пожвавився інтерес до манускрипту Войнича, про що свідчать альтернативні розшифровки цього давнього тексту, які спираються на роботи Джона Стойка, критично їх переосмисливши. Такі спроби робив Володимир Осипчук-Сковорода, а згодом – і, можливо, вдаліше – Євген Чорний.

Та однозначно переконливої розгадки таємниці старої книги поки що не отримано. Спокусливо було б знайти прихований під “маскою” шифру текст, з якого б залунала відтворена справжня мова нашого народу, така, якою вона була 600 років тому.

Однак доля сенсаційних ідей у науці непередбачувана, успіх оманливий, а написати 100500-ту дисертацію з “шевченкознавства” і простіше, і безпечніше, і науковий ступінь забезпечений. Академічне середовище живе своїми вузькими інтересами, не бажаючи ризикувати.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram