Що ви робите, коли заходите в глядацьку залу? Правильно: займаєте місця, відповідно до купленого квитка. Та бувають винятки з правил. Коли я зайшов до театральної зали Молодого театру, на камерну сцену прем’єрної вистави “Проблема в кубі”, то не так таки просто там і сісти. На сцені актори, на їхніх головах картонні коробки, стоїть дівчина у кімоно й роздає білого кольору маски глядачам із вирізами для очей. Ми всі, споглядальці вистави “Проблема в кубі”, не знаємо, що робити – одягати ці маски і навіщо? Куди приткнутися, сісти не дають, стати не зрозуміло де. От вам і розрив шаблону, от вам вихід за межі театрального стереотипу.

Я, театрал зі стажем, уперше таке бачу, ніяково себе почуваю, вже дивлюся на двері й не розумію, чи піти мені звідси, чи далі стовбичити зі спантеличеними глядачами. Це вже потім, коли я почав осмислювати перформативну подорож асоціаціями (саме так називається театральне дійство), зрозумів, що це я та людина з коробкою на голові. Саме на моїй голові ця коробка, в якій гніздяться стереотипи та шаблони про театр, про те, що треба робити, а що ні, коли заходиш у театр, дивишся виставу, якою має бути вистава тощо.

Смішно сказати, але навіть після цієї вистави, мабуть, я ходжу зі своєю коробкою на голові. Та, напевне, більшість людей так і робить. Не заморочується. Це ж треба щось міняти, напрягатися, видумувати, як робити по-новому, але попередні схеми діють, то на який хосен їх міняти? Пишу ці слова, хочу сказати, вже старий для цього, старий на 31-му році життя. До цього віку вже складно змінити свої погляди на театр і яким він має бути. Хочеться просто прийти й сісти, дивитися, як люди говорять, себто, як актори зображають людей, відтворюють їхню міміку, жести, слова, розкривають характер. І яким же було моє розчарування, коли жодного слова з вуст акторів я так і не почув. Побачив тільки мільйон коробок, їх молоді актори (жодного відомого обличчя в театральному світі) перекидали з одного місця на інше, вибудовували з них конструкції, гралися ними, писали крейдою філософські питання й давали глядачам крейду, щоб ті намалювали відповідь на коробці.

Усе це нагадувало мені підготовку до чогось важливого, грандіозного. Усе чекав, коли ж, коли ж уже почнеться театр, і актори почнуть діалог чи бодай монолог, розпочнеться вже дійство. І ось настав момент, піковий такий, коли актори один за одним почали вилазити на велику коробку, яка освітлювалася із середини, і розпочався закадоровий монолог кожного на тему – дуже загальну й абстрактну.

Актори позлізали з коробок, знову почали якісь маніпуляції із ними й зрештою поклали коробки у шаховому порядку так, що нічого не видно, вони створили бар’єр між глядачами та тим, що коїлося на сцені. І така німа сцена тривала хвилин 20. Доки одна жінка, сиділа вона у передньому ряді майже біля мене, у сльозах не порозпихувала ці коробки своїми руками. Вона їх поскидала на землю, але не повністю, і довелося мені у маленькі просвіти дивитися, що там робиться на сцені. Дякувати Богу, вона і в моїй частині глядацької зали скинула коробки, бо так незручно було дивитися в ті просвіти. Чогось подумалося, все це сплановано, та після вистава жінка в червоному, зі слізьми на очах відповіла на моє питання, що це вона так відчуває, треба було саме так зробити. І таким докірливим питанням закінчився наш діалог: А чому ви не скинули ті коробки? Я розвернувся та пішов.

Слід зазаначити, автор, чиї твори взяли за основу цього інтерактивного дійства, – це Кобо Абе. Японський письменник і драматург вів усамітнене життя. Жив у якомусь Богом забутому котеджі на території популярного серед японців курорту Хаконе. Він розташований між горою Фудзі та півостровом Ізу, що на південь від Токіо. Нелюдимий спосіб існування письменника, може, саме він і став поштовхом до написання роману “Людина-коробка” у 1973 році?

Вперше українською його переклав у далекому 1975-му фізик, дипломат і перекладач Іван Дзюба. І цей роман-парабола поряд із твором “Жінка в пісках” є своєрідною візитівкою автора, якою він прославився на віки вічні.

Цікаво, що у японців є своєрідна “печальна” традиція: одягнути на себе ящик, або коробку – це означає відокремитися від общини, фактично прирікаючи себе на погибель. У японському тогочасному суспільстві втрата контакту з родичами й близькими, не знаходження підтримки з боку колег та друзів, саме ці фактори схиляли члена суспільства до суїциду. Не матеріальні проблеми, хвороби чи інші нещастя. Літературознавці пишуть, що одягання коробки для героїв роману-параболи Кобо Абе означало добровільну смерть в очах всього суспільства. Хоча роман Абе набагато складніший і заплутаніший, ніж сама вистава українського театру, все ж у театральному дійстві збережена суть твору японського письменника та прагнення відповісти на питання “Як живеться людині в системі та чи можна позбутися звичних рамок?”, “Чи кожен носить на собі свій ящик і воліє не помічати ящики інших?”, “Чи помічають люди навколо людей-ящиків, комунікують з ними?”. Та найголовніше для мене питання – “У них самих є ящик? Якщо так, то, як з цим бути?”. Питання риторичне. Хоч кредо вистави: “Знайди своє Я! Долай стіни”.

Я отримав коментар про побачене мною від автора і режисера вистави, народного артиста України Олексія Кужельного:

“Упакування душі, захист власної самотності, приреченість бути в суспільстві та право на одинокість хвилюють митців упродовж усієї історії людства. Для когось піраміди, комусь багатоповерхівки, деяким бібліотеки – врешті все це ящики. Чий кращий? Мільйонера чи безхатька?

Я збирав макулатуру і виніс на смітник. Коли чоловік із тачкою вигрібав картонні залишки, моїм внеском погребував.

Театр, який включає глядачів у дію, дуже модний у світі. У нас його замало, тим паче у звичних театрах із глядачем прихильним до звичного. Ідея виголошується по-різному багато разів: гейша з хмизу весь час виводить Я. На вершині ящика чи то на вершині одкровень молодь декларує своє. Диктатор всіляко заганяє в механічність, вбиває ящик у голову, щоб як у всіх без Я.

Тому проблема в кубі – це Я. Пам’ятаєте “в голове моей опилки ля ля ля” так легше, мати своє Я і відповідати за нього, долаючи безкінечні стіни, зриваючи численні маски і з себе також – справа цікава, складна, радісна. Чи ви зауважили м’якість підлоги на порозі зали!”.

Окрім режисера над виставою працювали: художниця-постановниця Лариса Чернова, пластичне рішення було за Ніною Колесніковою, музичне вирішення спектаклю зробила Олеся Стефаник, помічниця режисера – Поліна Лук’янова.

Так сталося, у спектаклі жодного знайомого актора, хоч акторський світ знаю таки добре. Читаю імена: Анна-Марія Баранова, Олександра Городецька, Дар’я Грачова, Марина Сердешнюк, Ангеліна Павлюк, Дарія Усупова, Ернест Ощипок, Сергій Пащенко, Нікіта Подлесний, Дмитро Третьяков, Денис Хомич. Хто ці люди? Хочеться мені запитати у творців вистави, і розумію, що це нові зірки Молодого театру. На те цей театр так і названий, що в його стінах завжди грають молоді імена, не тільки ж корифеї.

Резюмувати хочеться до самого себе: є на моїй голові ящик чи нема? Чи можна його зняти? Якщо ні, що ж із цим робити. Сиджу й думаю.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram