“Поки ми не витворимо з населення націю, поки ми не матимемо того, що називається “українська нація в політичному розумінні цього поняття”, – національна демократія повинна жити і змагатися”. Це слова В’ячеслава Чорновола. Далекоглядний політик добре знав пострадянську проблему роз’єднаності українського суспільства, знав, що до утвердження України передовсім має утвердитися українська політична нація. Шлях цей далекий і нелегкий.

Може комусь здалося, що мети досягнуто, але це не так. Достатньо заглянути за лінію фронту. Що нас єднає з тамтешніми людьми? Лише українська територія. А має єднати ще спільна мета, спільна ідея, один на всіх український інтерес!

Національна демократія завжди дивиласяя за горизонт. Вона говорила про українську незалежність тоді, коли всі навколо говорили про реформу Радянського Союзу. Пропонувала ринкову економіку, коли керівники держави намагалися рятувати планово-адміністративну систему. Національна демократія виступала за європейський вектор розвитку, коли більшість політичних еліт за звичкою озиралася на Москву. Історія довела, що всі ідеї національних демократів були актуальними і випереджали свій час. Ми маємо продовжити цю традицію далекоглядності та пропонувати стратегію розвитку держави на десятиліття вперед.

Але перед цим варто зрозуміти, де ми знаходимося зараз. Україна ввійшла у 30 рік своєї незалежності як держава, де частина території окупована Російською Федерацією, де ключові підприємства та телеканали належать олігархам, що хочуть впливати на політику в своїх інтересах і не несуть жодної політичної відповідальності за свої дії, де відсутній ефективний державний апарат, дієва правоохоронна та судова система. Україна сьогодні експортує не високотехнологічні товари, а сировину і робочу силу. Наші громадяни не мають єдиного мовнокультурного простору, спільного погляду на минуле та єдиної візії майбутнього.

Подолати ці проблеми не змогла жодна попередня влада. Немає підстав очікувати, що це зможе зробити влада сьогоднішня. Саме тому, Україні потрібне справжнє відродження націонал-демократів!

В якому світі ми живемо?

Світ переживає кризу ліберальної ідеології. В багатьох державах посилюються авторитарні режими. Тим часом у країнах Заходу глобальний ліберальний мейнстрім все більше набуває лівих ідеологічних рис.

Україна опинилася у складних історичних умовах. Нам треба дати відсіч агресії Російській Федерації, зберегти здобутки демократії, але водночас не стати учасниками чергових ідеологічних експериментів над людством. Трагічний досвід ХХ століття навчив українців, що агресивні лозунги про рівність та прогрес в поєднанні з намаганнями зруйнувати традиційну мораль для побудуви ”земного раю” закінчуються Голодоморами і ГУЛАГАМи. Лише власна незалежна держава є запорукою безпеки, волі та самобутності української нації. Це той урок, за який своїми життями заплатили мільйони українців.

Так, ми вже майже тридцять років маємо власну державу. Але я переконаний, що роль жертви, чи ”бідного родича”, який увесь час стоїть у роздумах до кого б приєднатися – це не те місце, на яке заслуговує наш народ.

Не підлягає сумнівам, що Україна є невід’ємною частиною європейської цивілізації. Але наближаючись до Європейського Союзу, ми вже зараз бачимо, що це об’єднання не таке монолітне і єдине, яким здається здалеку. Brexit, внутрішні протиріччя між ”старою” та ”новою” Європою всередині самого Союзу не дають нам підстав бути наївними романтиками та вводити в оману людей красивими, але аморфними гаслами про ”європейське майбутнє”. Бо ніхто не знає, яким саме буде це майбутнє. У світі руйнуються традиційні союзи та виникають нові. Посилюється Китай, який має амбіцію статти новою наддержавою на противагу США. Як новий регіональний лідер зміцнюється Туреччина. Поступово набирає ваги Польща. І лише сучасна Україна не формулює амбітних цілей. Я бачу за велике завдання націонал-демократів в українській політиці – посилення української суб’єктності у світі.

Де наше місце?

Географічне і історико-культурне становище нашої держави ставить нас перед вибором: бути буфером чи бути центром? Моя відповідь: ”Київ – столиця Європи”. Я свідомий того, що сьогодні ця ідея виглядає фантастичною мрією. Але чи не виглядала такою ж нездійсненною ідея української незалежності десь у 1960-х роках, коли В’ячеслав Чорновіл та його ровесники присяглися боротися за волю України?

Коли я кажу про Київ як столицю Європи, йдется не про територіальні претензії до інших держав. Я маю на увазі створення нового центру зростання економіки, культури та науки.

Нам необхідно об’єднати українців. Але націю не єднає ідейна порожнеча чи ”какая разніца”. Нація гуртується навколо великої мрії та мети. Переконаний, що кожному українцеві через багато десятиліть хотілося б розповідати своїм дітям і онукам про те, як кожен з нас будував успішну і могутню державу для них.

Яке наше місце?

Щоб претендувати на суб’єктність у світі, нам треба пропонувати власні рецепти вирішення глобальних проблем. Шукати вирішення спільних для всієї Землі загроз екології. Знаходити відповіді на виклики, пов’язані із розвитком цифрових технологій. Як знайти баланс між свободою і безпекою людини? Як забезпечити цифровий суверенітет держави від втручання технологічних гігантів?

Безумовно, важливо дати відповідь на актуальні соціальні питання. Як долати прірву між багатими і бідними? Як зміцнювати людський капітал через якісну освіту та охорону здоров’я? Це теми для для подальших дискусій та обговорень.

Очевидно, що наші програмові положення необхідно формулювати на засадах право-центризму, адже націонал-демократи були, є і мають залишатися поміркованою правою силою.

Я бачу нашими ідеологічними союзниками такі успішні європейські політичні сили як польська “Право і справедливість”, Угорський громадянський союз, Консервативна партія Великої Британії. При цьому, звісно, не варто тішити себе ілюзіями, що вони більше за нас прийматимуться нашими українськими інтересами. Успішну і могутню державу ми можемо збудувати, тільки розраховуючи на власні сили. Але впевнений, ми можемо це зробити. Це і є український інтерес.