Людина практично непритомніє духом, коли споглядає трагедію, що розгортається поруч. Вона не може ні зарадити, ні навіть втрутитися. Колись думав, що з нами, фактично мешканцями центру Європи таке неможливе, що події на кшталт 11 вересня з вежами-близнюками або одночасної смерті на узбережжі кількасот тисяч людей, можливі тільки на телеекрані. Безглузді, не потрібні, темні, злі, але далекі події. Не зарікайся! 2014-го ми дожилися і до торжества зла на наших теренах. І коли ми побачили по телевізору, що ж відбувається фактично тут, на мить ми всі знепритомніли, завмерли, відчули, у нас пробудилася емпатія – здатність знати те, що поза межами наших тіл і жити чужим лихом, неначе своїм. Мабуть, призначення апокаліптичних подій таке і є – пробудити в людині співчуття.

Одна з таких подій – епізод української історії, який невдовзі, мабуть, доведеться занести до Червоної книги української журналістики, це “АД242” – 242 дні війни українців, кіборгів і некіборгів на місці того, що звалося “Аеропорт Донецьк”. На щастя, журналісти Радіо Свобода увічнили це в книзі “АД 242. Історія мужності, братерства і самопожертви”. Мемуари, журналістські репортажі – найдорогоцінніше з читва. Саме тому, що містять мінімум художності й максимум документів. До самої події оборони решток донецького аеропорту майже одразу із самим подвигом у суспільстві розпочали формуватися дві полярні думки. Одні досі вважають цю війну в руїнах проти російських окупантів і донецьких сепаратистів звитягою, не знаною досі в українській історії, наголошуючи, що хоча розбомблені позиції довелося залишити, однак сам факт 242-денної війни кількох десятків солдатів сприяв підняттю патріотичного духу в армії та суспільстві. Інші міркують про даремність та навіть чи не злочинність ужитих в АД українськими бійцями-добровольцями зусиль: мовляв, можливо енергію та хвацькість захисників можна було задіяти ефективніше деінде по периметру фронту російсько-української війни. Чомусь у жодного з російських істориків досі не викликає жодного бажання замовчувати мужність та звитягу оборонців Севастополя (в обох випадках місто все-таки здали), ані в ХІХ сторіччі супроти добірного британського війська, ані в ХХ сторіччі супроти німецької армії та флоту. А от коли йдеться про герць, де відзначилися як звитяжці й безумовні герої ті, хто, можливо, ще десять років тому сидів поруч із тобою в маршрутці чи вагоні поїзда, починаються спекуляції.

Разом зі світлинами Сергія Лойка інтерв’ю, взяті в учасників війни за АД одразу після бою, та репортажі з руїн прикметні тим, що передають дуже щиро, безпосередньо й з точністю поняття “перші вуста” ті відчуття й факти, які справді мали місце. Ми поринаємо не в правду істориків, а одразу в істину очевидців, і саме тому: “Ця книга <…> ніколи не приноситиме заспокоєння чи насолоди. Читати, слухати й дивитися про аеропорт – боляче”. Але, щоразу беручи книжку про АД242 з полиці, ми маємо шанс відчути цей біль, який належить не історії, а певною мірою і нам, якщо ми почуваємося українцями. У книзі чимало подробиць про бої, про вибухівку, про чудеса на війні та про воєнну зраду. Дуже багато воєнної інформаційної дрібноти, з якої і складається правдивий український героїзм. Кожен інтерв’юйований намагається з точністю до міліметра пам’яті вивірити свої спогади. І тому міркування бійця “Правого сектору” можуть дуже суттєво відрізнятися від слів десантника чи поготів воєнного експерта. Але є слова, коли йдеться про близьких, які люди розповідають на камеру, як останні промовлені на цій землі, як от слова Анатолія Свирида, сержанта 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним “Спартанець”:

“Найстрашніше, коли ти чуєш стогони друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. Немає знеболювальних – вони десь там під завалами. <…> Мій побратим, Женя Яцина, був тяжко поранений, були перебиті ноги. Він дуже любив життя, але потрапив у обставини, де вижити виявилося неможливим. І коли він зрозумів, що він уже, в принципі, не жилець, просив мене, щоб я його добив, але я не мав на це права. Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну, і Женя не дожив”.

Микола Коханівський, командир добровольчого батальйону ОУН із позитивним “Буревій”, що тримав оборону в районі метеостанції Донецького аеропорту засвідчив про вельми показовий як на все наше теперішнє суспільство факт: “У нас був боєць – коригувальник вогню в одній із механізованих бригад. Псевдо “Прокурор” <…> він реально був прокурором, покинув свою посаду і пішов воювати”.

Цікаво, чи багато прокурорів пішло добровольцями на цю війну?

Порив захисників Донецького аеропорту, людей, які трималися за нічого не значущий шматок української землі 242 доби, – знаковий для усіх нас. Ми підемо вперед, якщо залишатимемося непереможеними!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram