Сьогодні наше розслідування зацікавилося фразеологізмами, пов’язаними з обрядом присяги, адже в яких ще мовних одиницях, як не у фразеологізмах, яскраво збережено сліди життя народного.

Присяга (клятва) у всьому світі поширена як ритуал, спрямований на засвідчення і підтвердження вірності, покори чи відданості яким-небудь зобов’язанням. За її допомогою також запевнюють у правдивості сказаного, у вірності в коханні тощо. Вона часто підкріплюється згадуванням чогось дорогого, священного для того, хто обіцяє.

Присяга – відоме з архаїчних часів самозакляття, у процесі якого людина в урочистій атмосфері і при свідках сама накликає на себе нещастя, якщо не виконає обіцянки. “Об’єктами” присяги виступали: життя, мати, Бог, усе святе, кров, здоров’я, діти, честь, добре ім’я. Історично присяга ґрунтується на страху перед “невидимою силою, руйнівна дія якої може навалитися на особу, що присягнула, у разі порушення вірності присязі” (М. Цуркан).

З погляду походження слово присяга (псл. *prisęga) утворене від дієслова *prisęgti (“присягти”), що означає “доторкнутися до предмета, яким присягали”. Отже, первісно суть присяги полягала в доторку (цей рух виступав знаком близькості, причетності, вірності) до певного предмета (обрядового символу), наділеного у знаковій системі колективу сакральною важливістю (земля, священний камінь чи зображення, жертовне вогнище, зброя тощо.

Синонімом до слова “присяга” є клятва. Той, хто порушує клятву, називається клятвопорушник. У плані походження слово “клятва” споріднене зі словами клясти “проклинати; лаятися”, клястися “присягатися”. Ці зв’язки відсилають до ідеї прокльону як покарання за клятвопорушення. Це пов’язує обряд клятви з обрядом виголошення прокляття.

Існує ще й такий різновид присяги, як божба – присягання ім’ям Бога, а також іншого божества з метою ствердження правдивості своїх слів. Це менш урочиста обрядова дія порівняно з клятвою. Божба передбачає накликання на себе лиха як кару, якщо сказане виявиться неправдивим. Вона являла собою найпоширеніший спосіб судового розгляду. Існували такі її види: словесна божба, божба з використанням хреста, зняття і цілування ікони.

Обряд присяги, на думку дослідників, сягає первісних часів. Одну з присяг (так звана “присяга з дерном на голові”) науковці взагалі пропонують визначати як “універсальну модель обряду переходу”. (Загальновідомо, що основою величезної кількості вірувань і обрядів, що їх знає історія людства, є фізіологічні стадії людського життя, найперше – пов’язані з його переломними моментами: зачаттям, вагітністю, пологами, настанням статевої зрілості, шлюбом та смертю.

Неважко помітити, що згадані переломні моменти марковані певними критичними змінами у житті індивіда: для нього закінчується один етап і розпочинається новий, він втрачає одні ознаки і набуває нових, здійснює перехід з одного статусу до іншого. Обряди, що оформлюють і супроводжують такі статусні переходи, називаються les rites de passage (обрядами переходу).

Селянин, щоб довести належність суперечливої ділянки сіножаті, клав собі на голову шматок дерну і присягався (інколи обходячи при цьому межу), що коли ділянка, довкола якої сперечаються, йому не належить, його покарає “мати-сира земля”. Початково, ймовірно, така присяга виступала клятвою загалом, у процесі якої демонструвалася належність того, хто клянеться, до “роду-землі” шляхом тимчасового поховання (і відповідно – смерті) під дерном. Сценарій відтворював повернення до лона роду-матері землі і повторне народження.

Обряд присяги включав: а) сторони, що клялися; б) свідків (це люди, боги, якими клялися); в) сакральний предмет (хрест, Євангеліє); г) порядок обрядодій і ґ) текст (словесну формулу). Відправлявся він у священному місці (могила предка, церква тощо).

Присягаючи, у церкві цілували хреста і Євангеліє, урочисто прикликали як свідка Бога. Актом цілування хреста (як і подібних святинь) богато народів стверджували клятву, присягу. Цей обряд мав назву хресне цілування. “Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів його порушити якимись неправедними діями” (А. Пономарьов).

Особливості обряду присяги відображає низка фразеологізмів. Частина таких одиниць описує обряд, різні його варіанти (складники): давати / дати слово честі, давати / дати обітницю, давати хреста, положити зарік, от (ось) тобі (вам) хрест [святий]. Деякі фразеологізми засвідчують, що присягання відбувалося за участю частин тіла: давати / дати голову (рідше руку) [на відруб (відсік і т. ін.), ручатися (ручитися) головою, присягаю на божі вії.

Група одиниць відображає факт залучення до обряду імені Бога. Бог тут виступає силою, якій присягають, якою клянуться, яку закликають у свідки: присягаю перед Богом святим, їй же Богу (бо… ) [святому!], їй же богу, їй же богу моєму, їй же ти богу, Богом [живим] божуся!, Бог мені свідок.

Низка фразеологізмів, у складі яких наявний компонент Бог, за структурою являють собою проклін (зловісне побажання). Зазвичай така словесна магічна формула спрямовувалась на того, хто присягає (здійснювалося самозакляття). Озвучувалося лихе побажання собі, якщо сказане – неправда. Форма таких одиниць містить опис того, що відбудеться у разі кривоприсяги: хай (нехай) мене Бог (Господь) поб’є (уб’є, покарає), убий (побий) мене Бог.

Присяг-самозаклять серед фразеологізмів найбільше. Вони мають різнорідну тематику. Зокрема, це побажання:

  1. Смерті (щоб я вмер!), але частіше – найрізноманітніших хвороб. Причому назви хвороб згадуються доволі рідко: щоб мені трясця, хай трясця мене б’є!. Найчастіше такий фразеологізм містить інформацію про завдання шкоди здоров’ю: щоб мені язик відсох (усох), щоб мене скрутило, щоб мені печінку роздуло, щоб очі повилазили, щоб (бодай) руки [й ноги] повсихали (повідсихали), щоб я луснув (сказився і т. ін.);
  2. Лиха від нечистої сили: враг візьми мою душу!, нехай мене враг візьме!, враг мене (мою душу) візьми; бий мене нечиста сила;
  3. Відсутності добра чи позбавлення спасіння: бодай (щоб) мені добра не було!, бодай я довіку щастя не мав, бодай я спасіння не мав!;
  4. Бути проклятим: щоб я був проклятий (проклят);
  5. Опинитися на тому світі: щоб мені [крізь землю] провалитися, щоб [крізь землю] провалитися;
  6. Узагальненого лиха: бодай (хай) мені те та се;
  7. Невдачі: щоб я (ти) [так] з носом був, щоб я так жив!, щоб я [так] жив (на світі був);
  8. Лиха від неба та небесних стихій: хай мене скарає небо, грім би мене вдарив (побив), хай мене грім поб’є (уб’є, вдарить, приб’є і т. ін.);
  9. Лиха від хреста як магічної сили: хай (нехай) мене [святий] хрест поб’є, побий (убий) мене [святий] хрест, хрест мене вбий!.

Використовуються такі фрезологізми в основному в художніх текстах (“От щоб я проклятий був! Щоб я проклятий… Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! – він почав їсти землю, обливаючись сльозами”). Однак потрапляють вони і до ЗМІ (“Але при чому тут Ірина Фаріон? Даю руку на відруб, що вона під жоден із цих критеріїв не підпадає”).

Як бачимо, серед українських фразеологізмів є низка одиниць, що утворилися під упливом обряду присяги. Сьогодні вони вживаються як словесні формули, які допомагають мовцям найточніше висловити їхні думки та втілити наміри (Грім би мене вдарив (побив); Хай мене грім поб’є – “уживається як заприсягання у правдивості своїх слів, запевнення в чому-небудь”). Однак і нині вони зберігають доволі міцні зв’язки зі стихією, яка їх породила. І транслюють її далеку архаїку.

До речі, нам, сучасним, не варто забувати, що наведені словесні формули – це не просто “красне слівце”. І поводитися з ними слід обережно. Не треба думати, що наші пращури були дурніші за нас. Бо всяке може трапитися, не доведи, Господи…

Кумедні доглядальники, або Трохи юриспруденції

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram