Родинна історія Опанасюків із села Кривого Попільнянського району на Житомирщині – це скарб для розуміння історичної глибини української нації, який спонукає кожного дізнаватися більше про своє коріння.

Батько – бджоляр: не пив, не курив і не вживав брудної лайки

Вулиця з живописною назвою Малярівка. На обійсті Опанасюків – дві величезні ялини стримлять до неба, ніби моляться. Саме в міжнародний День сім’ї, роду (випадковості – невипадкові) мені пощастило побачитися з цією дивовижною родиною.

Двоюрідні сестри Ольга та Любов вповіли: під тими ялинами поховані померлі від Голодомору-геноциду їхні прадідусь Каленик та прабабуся Одарка. Тобто ті дерева виросли із сердець двох мучеників. А поруч – у виноградному вітті звила гніздо горлиця, яка постійно щось туркоче, неначе розмовляє.

Господар садиби – Володимир Іванович Опанасюк – онук загиблого голодною смертю подружжя, яке, проте, залишило по собі гарних нащадків. Розміняв дев’ятий десяток, але очі сяють молодо й сонячно. Досі ніжно плекає родинне ремесло – бджолярство (нині – сім вуликів ). А ще – може прегарним баритоном завести українську пісню, бо знає їх близько 300. Уявіть: упродовж свого життя цей чоловік не пив, не курив і не вживав брудної лайки.

Володимир Іванович Опанасюк*

До Володимира Опанасюка на пораду сходилися охочі запізнати таємниці поводження з її величністю Бджолою (зараз такі студії назвали б майстер-класами). Не одне покоління кривенчан так навчилося бджолярству.

– Батько прожив разом із нашою покійною мамою Ганною Григорівною близько 50 років (пішла у вічність 2012 року), – каже Ольга Володимирівна. – Виховали нас двох – мене та брата Віталія. Замолоду закінчив Львівський фінансовий технікум, працював у банку в Попільні. Мало платили, то пішов у Кривенський колгосп пасічником, потім слюсарем, а згодом і на залізниці працював, як і мама. У нас і дід Іван був пасічником у колгоспі. Мав дев’ять дітей, і всі захоплювалися бджільництовом.

Щоб бути здоровими – ми обов’язково повинні розмовляти українською мовою

Біла й міцно зведена (1977 року) хата Опанасюків – справжнє родове гніздо. Тут затишно, душевно, тепло. На стінах – дбайливо добрані старі світлини пращурів – окремо по батьківській та по материнській лінії. Кожного знають на ім’я та пам’ятають, як у кого доля склалася. Ось дід Іван порається біля вуликів. А ось – 1966 року велелюдна сім’я зібралася на Великдень (за радянської влади, коли це було заборонено).

– Переконана, що існує генетична пам’ять, – каже Ольга. – Бо дуже люблю все українське: народні пісні, вишивки. На мою думку, ми отримуємо багато родового спадку від бабусь-дідусів. А в мене обидва діди 1889 року народження, обидві бабці – з 1900 року, тобто прийшли у світ до революції і війни. Ще у 20-х роках минулого століття українські пісні та вишитий одяг були обов’язковими атрибутами повсякдення. Це вже потім були розкуркулення, голод, війна. А ще – наш генетичний код здавна формувався під впливом української мови. Тому кажу як лікар: щоб бути здоровими – ми обов’язково повинні розмовляти українською мовою. Щоб не губити зв’язок із “небесами” та зі своїми предками-янголами, які нас чують лише в тому разі, коли мовимо рідною.

Донька поміщика, яка вийшла заміж за коваля, є нашою прабабусею

За словами Любові Яківни, у родовому дереві Опанасюків є й панська гілка. То дивовижна історія, що цілком може претендувати на сюжет для романіста. Судіть самі. Поміщик Йосип В’ячеславович Юркевич, який дуже-дуже багато зробив для розвитку села Кривого (зокрема збудував і досі чинну школу) мав доньку. Юна красуня закохалася в сільського парубка, але батько не схвалив такий союз і парубок одружився з іншою. Від розпачу дівчина… повісилася. За переказами, поховали її у розкішному панському парку неподалік від рукотворного озерця, що дивом збереглося донині. За комуністів парк занепав. Тепер на тих місцях – віковічні, величезні, таємничі дерева-свідки далеких подій, а подекуди просто хащі.

Однак, ця печальна історія опосередковано вплинула на інші долі. У селі Соболівка (це сусідній з Попільнянським Коростишівський район) також був поміщик і мав доньку Ліксандру, яка теж прикипіла серцем до сільського коваля Вакули. Зважаючи на резонансну історію з донькою Юркевича, соболівський пан дозволив своїй доньці вийти заміж за коханого, але позбавив її дворянського статусу та приданого. Ліксандра та її суджений, одружившись, народили чотирьох дітей.

– Саме ця Ліксандра і є нашою прабабцею по батьківській лінії, – стверджує Любов Опанасюк. – А вже наша бабуся Ліза, мама дев’яти дітей, і, зокрема, Володимира Івановича, є внучкою того пана із Соболівки. Але вона про це мовчала, бо не можна було таке говорити за радянських часів. Ми дізналися лише років зо п’ять тому. Спеціально їздили в Соболівку, щоб знайти могилу прабабусі Ліксандри, і добрі люди нам показали.

Минулоріч зібрали 86 видів цілющих трав, а цієї весни розмалювали дві лежанки

Господь обдарував Опанасюків цілим букетом талантів. Ольга та Любов обидві обрали медичний фах, а до того й спільне хобі – фітотерапію (добре знаються на травах). Тому й на батьковому городі вирощують чимало запахущого зела. Віддають належне й цілющим трав’яним настоянкам. Приміром, стверджують, що тернівка – настоянка на терені – стане в пригоді при дисбактеріозі; калганівка допомагає при захворюваннях кишково-шлункового тракту; горіхівка помічна від виразки шлунку; звіробіївка корисна для печінки.

– У коморі нашої бабусі Лизавети завжди було безліч сушених трав, – продовжує розмову Любов Яківна. – Вона радила кожному спеціальні трав’яні настоянки . От і ми з Ольгою ходимо до лісу, збираємо лікарські трави, маємо сушарку, що відповідає вимогам для сушіння лікарських рослин. Минулоріч зібрали 86 видів цілющих трав. І скажіть, хіба це не передалося нам по роду? Та я ще в дитинстві гралася в аптеку, як результат стала фармацевткою-провізоркою, біологинею. Працювала в Києві на науково-виробничій фармацевтичній фірмі, де ми створювали з трав різні препарати. Викладала у фармацевтичному училищі. Після виходу на пенсію почала читати лекції: у різних бібліотеках Житомира, у санаторії “Дениші”. Пояснюю людям як правильно готувати, збирати, зберігати рослини.

Професійна лікарка, Ольга Опанасюк, як виявилося, ще й чудова художниця та дизайнерка. Доки тривав карантин, вона перетворила дві лежанки в батьковій хаті на справжні витвори мистецтва. Відтепер вони розмальовані українськими узорами-сюжетами, де є і червона калина, і гуси, і горобці, і кіт-воркіт, і плетені тини, і мальви з соняшниками, і ще багато чого. Біля груби, як і належить, стоять рогачі, а на дверях замість фіранок – різнокольорові стрічки.

Мріяла зробити на базі маєтку Юркевичів клініку народної медицини

Сестри з великою любов’ю ставляться як до свого роду, так і до рідного села. Зокрема, їх непокоїть доля занедбаного маєтку Юркевича – мецената, поміщика лікаря, до якого в Криве приїздила лікуватися Леся Українка. Певний час добротна садиба ще зберігалася, там містився навіть дитсадок. Але нині – то руїна, яка, утім, (за великої потуги) ще може бути відремонтована. Усе впирається в гроші та колективне бажання.

– Я з дитинства замислювалася над реставрацією маєтку Юркевичів у Кривому, – ділиться наболілим Ольга Володимирівна. – Навіть була така дитяча мрія: зробити на базі тієї будівлі клініку народної медицини, де б лікували травами, голками тощо. Нині історична споруда – у плачевному стані: впала веранда, стеля, крадії розтрощили грубки.

Зрозуміло одне: потрібно залучати меценатів і гуртувати кривенчан, які були б зацікавлені у відродженні садиби. Можна було б запрошувати туристів, проводити екскурсії, та навіть розвивати сільський зелений туризм.

А поки що старі липи, які бачили Лесю Українку, ще зеленіють в очікуванні небайдужих і діяльних людей дня нинішнього.

*Усі світлини, використані в матеріалі, належать авторці

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram