Дуже моторошно від прем’єрного спектаклю в Молодому театрі “Ласкаво просимо до пекла”. Моторошно, коли заходиш у глядацьку залу з чорним антуражем, а в центрі стоять залізні труни. Вантаж 200 – як би зараз їх назвали. Трун багато, десь із десяток, всі акуратно складені одна на одній. Поступово кришки залізних гробів відкриваються і з них вилазять померлі солдати. Живі мерці. Брудні, обдерті, з посіченими від осколків мін обличчями, замучені, усі в багнюці та попелі війни. Повстали вони з пекла, щоб відновити справедливість, зібрати армію і піти військом проти Путіна. Але не всі. П’єса багатопланова, вона не тільки про реванш померлих із потойбіччя, вона ще й про прості людські долі, тих, хто так і не реалізувався у житті. І про з’єднання з близькими.

Якщо сміливий і безстрашний Сергій-сержант у чорному береті, берцях та військовому жилеті (актор Олексій Тритенко) думає лишень про помсту, хоче зрівняти Кремль із землею, збирає померлі душі воїнів на прю з російським диктатором, то зовсім інший солдат Андрій (актор Марк Дробот). Андрій думає про земні речі, пристрасті й насолоди, жінок та вино. Вульгарний, розбещений, ексцентричний і викличний персонаж, та в умовах війни, військових дій усі пороки людські оголюються, розкриваються й не стають вже аж такими шокуючими для глядачів. Сергія важко поранили в живіт, він помер у лікарні, Андрій-танкіст підірвався на міні. Є ще й третій персонаж, найкумедніший, найтрагічніший. Це – Коля (актор Борис Орлов), якому БТР віддавив руки. Його душа прокидається, просить закурити, але всі навколо над ним регочуть, бо курити йому нема чим. Солдат хоче повернутися додому, але й далі над ним усі потішаються, адже він ще не усвідомлює найважливішого – що застряг між світами, і йому не вирватися зі світу мертвих. Єдина надія – це матері, які пам’ятають своїх синів, шукають їх і не можуть знайти.

П’єса, за якою був поставлений спектакль, називається “Мамочки”. Вона належить перу драматурга Володимира Зуєва. Написана у 2006 році. Присвячена війні в Чечні. На передньому плані, як я вже писав, прості матері, які переживають біль втрати за своїх рідних синів, які загинули в безглуздій кровопролитній бойні. Як це суголосно з нашим часом, як це резонує з нашою дійсністю, як сучасна війна з Росією руйнує життя наших матерів. Концепт материнського болю за померлими на війні синами – універсальний, загальний і стосується давно минулих років, і не тільки на нашій землі.

Коли працював на Українському радіо, каналі “Культура” пам’ятаю одне інтерв’ю з мамою загиблого бійця, яке надовго закарбувалося в моїй пам’яті. Точніше, записів із солдатами, учасниками АТО, волонтерами, медиками було багато. Але це інтерв’ю було дуже важке та глибоке.

Ніна Брановицька – мама загиблого кіборга Ігоря Брановицького. Ігор доблесно захищав Донецький аеропорт у 2015 році від навали сепаратистів. Окрім того, виніс поранених бійців із терміналу та повернувся назад. Але на той час аеропорт уже був у руках ворога, тож кіборг потрапив у полон. 21 січня 2015-го Героя України застрелив російський терорист, один із ватажків сепаратистів на прізвисько “Моторола”.

Посмертно Ігоря Брановицького нагородили званням Героя України, орденом “Золота зірка” та “За мужність” III cтупеню, орденом “Народний герой України”, а також нагрудним знаком “За оборону Донецького аеропорту”. Героя поховали на Берковецькому кладовищі в Києві, на будівлі Києво-Печерського ліцею № 171, де він навчався, встановили пам’ятну дошку. У 1991 році він був випускником цього навчального закладу.

Чому згадався цей епізод? Коли дивився спектакль, споглядав, як солдатські матері на сцені риють землю в гробах, шукають своїх синів на полі битв, плачуть над своєю жіночею долею і за своїми померлими дітьми. Я згадував, як у студії плакала Ніна Брановицька, майже на кожній зустрічі, на офіційних церемоніях нагородження свого сина – жінка завше плакала. Цей плач пронизував душу, все єство, душа здригалася від людського горя й страшної біди. Якій, на жаль, нічим не зарадиш, ні нагородами, ні орденами, ні медалями. Шкода, що у виставі не знайшлося місце для розповіді про українських кіборгів.

У п’єсі також присутня українська мама (актриса Ірина Свєтлякова). Тиха, лагідна, спокійна, вже відболена, заспокоювала інших мам. Розповідала вона про свого сина Володьку, який загинув у боях під Металістом. До речі, із цим селищем в Луганській області також є спогад про загиблого бійця. У студії Українського радіо, у межах моєї передачі “Волонтерський десант” Валентин Касапчук розповідав про свого побратима Олександра Шишка. Боєць 12-ого батальйону територіальної оборони “Київ” Шишко був важко поранений під час обстрілів терористами українських позицій 22 серпня під Металістом з РСЗВ “Град”. На жаль, від отриманих поранень наш військовий помер у шпиталі.

“Ласкаво просимо до пекла” – вистава, у якій живі говорять із мертвими, у якій живі свідомо переходять у царство мертвих, щоб возз’єднатися зі своїми загиблими. Матері, шукаючи своїх дітей, натрапляють на міни й летять душами до померлих. Так чи інакше всі, кого роз’єднали обставини, коли-небудь з’єднаються.

У драмі, яку поставив Молодий театр, це одна з ідей зашита в постановці. Віра (актриса Ірина Кравченко) спочатку в земній подобі в лахмітті шукає сина разом із Старшенькою (актриса Світлана Бочарова), Младшенькою (актриса Олена Куліковська), Розою (актриса Тетяна Ігнашкіна). Коли ж вона у сні побачила сина, пішла за ним, він увижався їй на мінному полі. Підірвавшись на міні, Віра досягла бажаного. Адже ні робота, ні дім, ні інші справи її так не хвилюють, як доля рідної дитини на війні. “Любов до смерті” – цей вираз із постановкою Молодого театру набув для мене нового звучання та зовсім несподіваного відтінку. Тепер так можна сказати й про материнську любов, і вистава “Ласкаво просимо до пекла” цьому несподіване свідчення.

В анотації на сайті театрального закладу читаю: “Молодому театру стало цікаво зазирнути в обличчя ворога, побачити смерть його очима, спробувати знайти спосіб зупинити страхіття, покарати агресора та жити в мирі”.

Cтоличний театр узявся ставити драму Володимира Зуєва на високому рівні. Режисером спектаклю виступив його художній керівник Андрій Білоус. Художником спектаклю став Борис Орлов, художницею по світлу була Марі Акопян, музичне рішення – Олеся Стефаник, а пластичне – від Поліни Лук’яненко.

Театр застерігає, що виставу переглядати не рекомендовано неповнолітнім особам, людям із нестабільною психікою та екзальтованим псевдопатріотам. У виставі використовуються документальні матеріали, російська мова та “рускій мат”. Утім, у театрі встановили екран із синхронним перекладом слів героїв п’єси українською мовою.

Триває вистава дві години без актракту.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram