Зустріч у Золотому вже кілька днів не сходить з етеру телеканалів і радіо, шпальт газет, а головне – думок і розмов громадян. Нетривала емоційна суперечка двох людей відтіснила далеко на задній план, якщо й взагалі не виштовхнула поза, головну суть події.

Адже, по суті, ідеться про “бути, чи не бути” поворотному моменту на шляху до завершення затяжної війни на сході України. Звичайно, нам, обдуреним “закінчу за два тижні”, розчарованим “глибокою стурбованістю світу”, пригніченим горем тисяч смертей і каліцтв найкращих синів і дочок України, важко повірити у вихід із, здається, безвиході. Ми боїмося розчарувань і змирилися з повзучою руйнацією. Якби існував психолог, що консультує цілі народи, він би точно сказав: “повір у себе, народе, і ти переможеш”. Але такого психолога нема й нам треба дійти до цього самостійно. А підстави для віри є.

Мало хто вірив, що Росія віддасть українських полонених і політичних в’язнів, особливо Олега Сенцова, який став справжнім символом, уособленням бранців Кремля. Ані вимоги, ані перемовини попередньої влади, ані персональні прохання канцлерки Меркель чи президента Макрона, ні рішення міжнародних судів, інституцій, ні навіть заклики тверезих представників культури РФ не давали результату. Путін із садистською самовдоволеністю ігнорував усіх. І раптом сталося. Посипались звинувачення про “дорогу ціну”, але чи є щось дорожче за життя і волю наших хлопців? І сьогодні, коли Сенцов справедливо критично оцінює зустріч у Золотому, кажучи, що йому соромно за президента, нам все одно радісно. Бо Олег говорить це живий, здоровий і на свободі.

Той “діалог” дійсно був доволі бентежний. Для всіх людей, незалежно від їхніх поглядів чи політичних вподобань. Ось стоїть президент країни, головнокомандувач, а ось військовий, захисник. І вони не разом, а чомусь ніби опоненти. Навіть якби не чути їхніх слів, інтонацій, сама “розстановка противаг” уже хибна та насторожує. Військовий доброволець – герой України, який захистив її, доки держава ще не оговталася, він має велику вдячність народу, його шану й любов, президент точно має говорити з ним із повагою. Президент, верховний головнокомандувач військ, він має колосальну довіру народу, завдання досягти миру в країні й обов’язок її обороняти. У всьому цьому він покладається на військових, які, згідно з Конституцією, мають виконувати накази. Але от військовий не хоче виконувати навіть прохання, перечить і з посмішкою висуває вимогу меморандумів. А мав би більше поважати обраного народом президента і головнокомандувача.

Насправді, ця взаємоповага є. Вона була б очевидною, коли здибанка сталася б за інших умов, але тут непроста ситуація та обстановка, приперчена штучним накалом пристрастей масових акцій. Тому сталося так, як сталося – з недоречними словами, емоціями й інтонаціями. Утім, це виправно. А може й ні. Давайте змоделюємо різні варіанти розвитку подій довкола розведення військ.

Варіант 1

Після відвідин будинку добровольців у Золотому, президент Володимир Зеленський нехтує конституційними повноваженнями віддавати накази військовим, натомість виконує вимогу добровольця. Поки в штабі колишнього БПП поточнюють останні нюанси Меморандуму, Україна виступає з заявою на міжнародній арені. На вимогу учасників акцій “Ні капітуляції” розведення військ скасовано, домовленості і подальші перемовини в нормандських, мінських чи будь яких інших форматах визнаються непотрібними. Позиція міжнародного співтовариства, президента країни, парламенту, більшості виборців в Україні є вторинною після думки мітингарів, заохочених зокрема колишнім президентом Петром Порошенком і когортою його прихильників. Вчора ці люди вимагали зустрічей, домовленостей, санкцій, військової і фінансової допомоги. Більше все це не потрібно. України сама дасть ради з агресором. Оперативний штаб розташовується в будинку на околиці Золотого. У фронтову зону негайно направляються 10-тисячні сили Білецького. Нарешті в затяжній п’ятирічній війні буде поставлено жирну крапку блискавичної перемоги.

Варіант 2

Війська ОСС відводять, але в зоні лишається певна, хай і незначна, кількість людей в камуфляжі та зі зброєю. Цього достатньо бойовикам ОРДЛО, щоб відмовитись від відведення зі свого боку й звинуватити Україну в зриві міжнародних домовленостей. Далі по плану – відмова від санкцій, фінансової, військової, гуманітарної допомоги та дипломатичної теж. Подальші перемовини втрачають будь який глузд.

Варіант 3

Обидві сторони відводять війська. Подальша реалізація мінських домовленостей, хай які вони, м’яко кажучи, недосконалі, дозволить Україні відновити на сході свою присутність. Ми матимемо доступ до власного кордону і маємо зміцнити його. Без регулярного постачання зброї та інших ресурсів злочинні угрупування бойовиків швидко стануть не такими борзими. У регіон отримають доступ українські ЗМІ, українська книга, школа тощо.

Багато хто каже, що мешканці сходу безнадійні та ненавидять все українське. Якщо це й правда, то лише частково. І ті люди є жертвами тотальної, нищівної для розуму пропаганди. Вона діє. Адже ми тут теж ненавидимо одне одного, хто за Порошенка, хто за Зеленського, ми теж продукт впливу ЗМІ, соцмереж і ботів. Потрібно викорінити, нейтралізувати наслідки російської пропаганди. Відновлення регіону з допомогою західних партнерів має переконати людей (тих, що ще сумніваються), що в Україні жити не лише вільніше, але й в добробуті, що на них чекає не фальшиве жити “по-новому”, а справжнє по-людськи. Повернення своїх територій і людей – це ніяка не капітуляція. Навпаки, легко відмовитись від них. Ми не відмовляємося. Це не капітуляція (відмова від боротьби), бо попереду дуже складна та тривала боротьба, щоб історично український Донбас повернувся в лоно держави остаточно і навічно.

Формування якихось специфічних органів місцевої влади дасть змогу чітко зафіксувати хто є хто. Після укріплення кордону і зміцнення позицій на сході, ми зможемо легко відмовитися від всіляких особливих статусів, скасувавши їх так просто, як відмовилися від виконання Будапештського меморандуму сторони-гаранти безпеки України. Це буде згодом. А поки треба бути мудрими, хитрими, вгамувати шапкозакидання та діяти, повертати своє.

Варіант 4

Україна відводить війська, а бойовики лишаються на позиціях і навіть наступають. Росія нікого не роззброює, а навпаки довозить багнети. Україна заявляє світу про зрив виконання домовленостей Росією та продовження агресії. На лінію зіткнення негайно вирушають посиленні формування ЗСУ, запрошуються також завзяті полки Білецького й навіть відважні учасники акцій “Ні капітуляції”. Усі українці мають бути готовими відвойовувати свою землю. Інших варіантів більше не лишається. Міжнародна спільнота нарешті тверезо оцінює агресора та впроваджує тотальні (аж до ізоляції) санкції. Україні надають максимальну військову, фінансову, гуманітарну допомогу. Розробляється план оперативного введення миротворчих сил.

Певно, що це не вичерпний перелік можливих варіантів. Навряд чи ви здивуєтесь, коли скажу, що я не експерт і не військовий стратег. Але навіть мені очевидно, що зараз дуже й дуже відповідальна мить. Відвести війська – не означає скласти зброю. Навпаки, її якраз треба тримати напоготові. Можливо, негласно не завадить навіть оголосити повну бойову готовність на цей період. Але від самого факту виконання домовленостей зараз, або їх зриву залежить лишимось ми з підтримкою світової спільноти, чи вона від нас остаточно відвернеться.

Затягування конфлікту було вигідно Путіну, щоб світ від нас стомився. А зараз дозвольте мені нахабство взяти на себе роль такого собі психолога й закликати “не піддавайтеся на маніпуляції, будьте мудрими і… вірте. Ми переможемо!”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram