Після нового загострення есхатологічних очікувань Україна має заспокоїтися, оцінити потенційні зміни ситуації та шукати рішення, можливо нові, важливих для себе проблем.

Перша здибанка Д. Трампа та В. Путіна виявилася помітно переоціненою, а найбільший негативний ефект справила, мабуть що, для позицій самого нинішнього хазяїна Білого дому. Е. Макрону в ролі нового члена “нормандського формату”, разом із досвідченим його учасником А. Меркель, не вдалося в спілкуванні з тим же В. Путіним дістатися далі традиційних “декларацій вірності” формату та Мінську.

Про візит держсекретаря США Р. Тіллерсона до Києва було домовлено ще в червні під час перемовин П. Порошенка з Д. Трампом у Вашингтоні. Втім, це не завадило помітній частині вітчизняної політизованої громадськості бачити в ньому “вісника богів”, що має принести невтішні вісті про “злиття” України. А комплекс жертви чужих домовленостей в чергове стимулював медитації про “втрату Україною суб’єктності”.

Тим часом, головне публічне послання стосовно війни на Донбасі, яке озвучив Р. Тіллерсон в українській столиці, адресувалося саме Росії і було достатньо вимогливим: санкції щодо неї залишаться “поки Москва не скасує свої дії, які призвели до цих конкретних санкцій”. Викликає увагу і його посилання на власне спілкування з російським керівництвом, де він наголошував, що саме РФ має зробити “перший крок” для деескалації на сході України.

За великим рахунком, нічого нового як для позиції США. І досить для того, щоб позначити очікуваний українською стороною мінімум підтримки. “Українська криза” не належить до пріоритетів нинішньої адміністрації Білого дому. Але це також і не означає, що вона “торгуватиме” Україною для відновлення відносин із Москвою, яке залишається досить ефемерним.

По суті, нова адміністрація лише почала добиратися до “української проблематики”. В цьому сенсі приїзд з Р. Тіллерсоном щойно призначеного Спецпредставника США К. Волкера є можливо найбільш значущим в усіх дипломатичних та політичних маневрах останніх днів.

Водночас із главою американської дипломатії в Україні перебував і генеральний секретар ООН А. Гуттереш. Серед “широкого кола питань”, обговорюваних з ним, українська сторона мала можливість проблематизувати тему реформування цієї організації. Кому, як не Україні, що стала об’єктом агресії країни-члена Радбезу ООН з відповідним правом вето, такі питання ставити?

Нарешті, 10 липня Україну відвідує генсек іншої визначної міжнародної структури – НАТО, – Й. Столтенберг. Виступаючи в українському парламенті, він нагадав принцип Альянсу про відкриті двері, хоч і наголосив на непростому шляху реформ назустріч йому. В свою чергу, український президент заявив про “початок дискусій” з приводу можливого виконання Україною Плану дій щодо членства в НАТО.

Генсек ООН, генсек НАТО, глава Держдепу за два дні! Кожен зі своїми програмою, приводами, завданнями, посланнями. Візити не ритуальні, а цілком робочі, пов’язані із вирішенням важливих проблем. І ці проблеми далеко виходять за межі буквального тлумачення “української кризи”, але й стосуються інтересів України, США, членів НАТО, майбутнього ООН, перспектив безпеки та стабільності на європейському континенті.

Звісно, за бажання в такому концентрованому дипломатичному “десанті” можна знайти випадковість, збіг, “втішання”, “зверхність” – будь-які інші применшуючі та принижуючі пояснення. Однак, все рівно ні цей “десант”, ні його наповнення, ні гамбурзькі “сеанси” “сильних світу цього” із В. Путіним не дають підстав для якихось змін в оцінці рівня міжнародної “суб’єктності” України чи роздмухування тривог про наявність домовленостей за її “спиною” і за рахунок її інтересів.

Ситуація залишається стабільною. Що однак не свідчить, з одного боку, про її оптимальність, а з іншого – про незмінність.

Поки українські території будуть окупованими, триватимуть обстріли, залишатимуться полоненні, а процес врегулювання не матиме зрозумілої, позитивної динаміки, не можна вважати, що зроблено достатньо для інтересів України.

При цьому, варто зважати, що домовленості по врегулюванню на Донбасі – особлива матерія. Навіть узгоджені, ніби й офіційно затверджені, і, навіть, підтримані резолюцією Радбезу ООН вони так і не працюють у відповідності до виписаних положень.

Поки всі декларують безальтернативність “букві” мінських домовленостей немає підстав для паніки. Адже мінські домовленості – це не мир і, навіть, не перемир’я. Два з половиною роки їхнього (не)виконання добре це проілюстрували. Краще описати їхню сутність можна мовою шахів – як організація цунгцвангу. Тобто, для кожної сторони розвиток конфлікту, зростання насилля здатне привести до суттєвої шкоди їхнім інтересам та позиціям. З різних причин та мотивів, але це стосувалося всіх учасників “нормандського формату”. Можливо для посередників – А. Меркель та Ф. Олланда, – це було не так безпосередньо та очевидно, але загрози розгортання повномасштабної воєнного зіткнення на кордонах з ЄС продемонструвала б і повну безпорадність політики “стурбованості”, і всі небезпеки сусідства з великою війною, і остаточну руйнацію світового порядку. Росія теж мала свої ризики, які зрештою змусили її сісти за стіл переговорів.

Мінські угоди та процес їхнього специфічного виконання, по суті, лише притлумили ці загрози, окреслили певні межі інтенсивності конфлікту, законсервували, навіть не “заморозили”.

Чи можна досягти чогось більшого в межах “мінського процесу” та “нормандського формату”? Це питання не нове і все більш стає риторичним. Більш продуктивним є інше: який формат, підходи, механізми мають бути для того, щоб почалося реальне врегулювання конфлікту? Особливо, якщо одна і головна його реальна сторона – Росія, – зберігає зацікавленість в його підтримуванні.

Наскільки можна судити, нинішня адміністрація США, наслідуючи де-факто попередню, ухилилася від невиразних запрошень до прямої участі у врегулюванні. Заяви Р. Тіллерсона підтверджують і підтримку інтересів України, і солідарність із політикою санкційного впливу на Росію.

В міжнародно-політичному контексті врегулювання конфлікту на сході України залишається багато перемінних, до яких додаються нові. Наприклад, можна припустити, багато залежатиме від роботи Спецпредставника К. Волкера, діалогу з російськими контрагентами на його рівні представництва. Зі свого боку, може дати ефект і амбіційний підхід до зовнішньої політики нового президента Франції, а також ймовірне посилення внутрішньополітичних позицій А. Меркель після осінніх виборів до бундестагу.

Тобто, виключати зміни і, можливо, навіть радикальні не можна. Більше того, Україні до них треба готуватися. І саме через це підтверджувати свою “суб’єктність” і незалежність від можливих чи примарних діалогів “за спиною”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram