Щойно роман 48-річного українського письменника Олега Полякова вийшов друком у сусідній із нами державі, як почав збирати призи, компліменти та прихильників. Вінцем Поляково-бума, що триває понад квартал, стало потрапляння до списку найкращих книг, виданих у Польщі 2019-го. А польський портал культури Esensja включив “Рабині й друзі пані Векли” (“Niewolnice i przyjaciele pani Tekli”) до списку 30 рекомендованих різдвяних книг 2019 року. У списку зокрема Стівен Кінг, Норман Мейлер, Урсула Ле Гуїн, й іще один українець – Сергій Плохій із книгою “Чорнобиль”. Про “Веклу”, яку в Україні досі можна вільно придбати й в книгарнях, й у видавництві, поляки відгукнулися зокрема так: “Чудова літературна забава з інтелектуальними амбіціями, що стосується популярних літературних жанрів, хоча її неможливо чітко класифікувати, і має єдине в своєму роді комічне забарвлення”.

Насправді “Рабині й друзі пані Векли” – дебютний роман Олега Полякова, досі достатньо мало відомого письменника вдома, в Україні. Ще 2012-го, переглядаючи рукопис твору, цьому химерному романові, щоправда, пророкували гучну славу: “певною мірою Джомолунґмою постмодерну”, “романом, який, схоже, прочинить двері до нової ери красного українського письменства”, і, судячи з реакції у Польщі, не помилилися. Аналізувати твір Полякова непросто: він чудовий і дивний. Цей роман міг не тільки початися з будь-чого, але будь-чим і закінчитися, весь час ризикуючи збитися на галоп чистої екзистенції. Роман, що заперечував реалізм як жанр всім тілом своєї першої частини, прийняв і поглинув його всією сутністю й тлом другої частини. Що значить постмодерний: саморецепція може справді урватися будь-де. Найскладніша з прозових речей в Україні всього ХХ-ХХІ сторіч чи найбільша з кон’юнктур останнього часу в прозі – на це запитання відповісти було й буде не дуже легко. Тому що “Векла” однаково лишиться обома. Роман є надто розумним, не за своєю природою, а, передовсім, за своїм духом, щоб швидко й остаточно з полиці речей абсолютно кон’юнктурних перекочувати до теки речей абсолютно заінтелектуалізованих і навіть нечитабельних. Я б сказав, наскільки це можливо (а це можливо завжди, бо письменник виростає з письменника) “Векла” – це Кафка в чистому вигляді.

У цьому романі можна відчути, як автор ставиться до деталей та персонажів твору, і з цього чимало зрозуміти. Коли Олег Поляков описує муху, яка виробляє акробатичні трюки на обличчі головного героя, що прокидається, ми якраз і відчуваємо грань авторських емпатії та любові. Любов є рушієм роману і коли ми дивимося на Веклу з набагато дальшої перспективи. “Рабині й друзі пані Векли” – роман про те, що буває: а) коли твоя велика любов, відкинута тобою в десятому класі, через двадцять років стає олігаршею; б) коли колишня ймовірно селянка, піднявшись щаблями кар’єри до рівня Цариці Світу, має все на світі і відчуває потребу почати міняти частину цього світу на свій кшталт; в) і коли такій панянці вдається наштовхнутися на доволі відповідальну і талановиту людину, воля якої багато в чому гіпертрофована, як апендикс, а кишені вівітрює Борей, сигналізуючи про їхню порожнечу.

Роман “Рабині й друзі пані Векли” має методику оповіді, ніби навмисно створену під нього. Кожен опис, діалог, і кожна метафора роману демонструють: при спостеріганні нами одних і тих самих речей завжди існує більше, ніж один погляд на них. Поїзд враження полісприйняття саме в такий спосіб рухається через увесь роман. Полякова цікавить не грандіозність, а якраз мімікрія світу чи точніше мімікрія світів (одного разу йому навіть вдається досягти неймовірно рідкісного ефекту, в четвертій главі, коли світи реальний і потойбічний стають взаємопроникними). І Поляков іде далі зі своїми двома планами зображення – всі непарні глави оповідь іде від особи героя, всі парні – від особи героїні. Олегова “Векла” виходить як дві паралельні, але не схожі України або течії; це не просто два плани, не просто “техніка зйомки” з двох чи кількох камер, а паралельна зйомка двох діаметрально протилежних поглядів на речі. І вони є більше ніж погляди жінки чи чоловіка. Тільки за рахунок злиття методу, “трансляції” в останній, 20-й главі, в романі настає “технічний” мир. Однак коли роман закінчується, ми не можемо точно сказати: умиротворив нас автор грайливим, малоймовірним і все-таки можливим гепіендом (аварія і два шрами на голові – єдине, що могло привести до ладу справжні почуття і прагнення однієї з двох героїнь, тоді як другу леді змушений був вгамовувати сам Господь Бог); приспав нашу увагу напередодні “Векли-2” (а з’явиться україннським друком ще два томи своєрідного продовження тексту), чи просто, як і почав, зупинив свій крок з нічого і в ніщо.

Блискавичний роман, побудований на найдрібніших чи трохи більш ніж найдрібніших деталях, іноді цілковитій мімікрії одних речей і понять у злитті з іншими. Більшість цих деталей, особливо у другій частині – деталі явно з ознаками кон’юнктурності не меншої, ніж таким є сам наш час. Усі ці побудови котеджів і душі, віддані цій справі, що стала для них святою і цілим життям. Вигадливий світ удаваної реальності, інтернету та цифрового комп’ютерного життя, який за своєю досконалістю, звичайно, перевершує світ справжності. Неймовірно казковий і гедоністично ідеальний світ подіуму та шоу-бізу. Світ, який не передбачає існування ні власної копії, ані прототипів, яким, здавалося б, весь цей світ подіумістів і служить. І однак вся ця кон’юнктура – материнське лоно, на якому саме як кабачки на полі і виростає, а не народжується, весь роман “Рабині й друзі пани Векли”. Переповідаючи сторі про “многая кастінги”, роман сам нагадує річ, яка перемогла на кастингу на згадану тему: “Рабині й друзі пані Векли”.

Читачу самому доведеться відповісти на два вкрай незручні запитання: кон’юнктура, тобто попса, чи все таки гіперінтелектуалізм штибу Джойса, тобто вишуканість і непересічність. Поза тим завдання об’єднати свою націю, як “Улісс” Джойса ірландську, “Векла” Полякова також не скасовувала. Перед нами, мабуть, надто глибока етносо-, націєтворча штука, щоб ми могли встояти перед цим визначенням. Дублін і дублінці – це тільки Дублін і дублінці в Джойса. Так само Київ і Україна в Полякова – це тільки Київ і Україна в Полякова – і більш нічого. Фашистська по суті річ, сказали б вороги. Така ж фашистська у своїй метафоричній невідворотності, як і “Улісс”. Хоча, як у Джойса, жодного явного натяка на фашизм. Одному критикові, ще в момент написання роману, здалася не надто природною сюжетна колізія – зваблювання дівчаток на кастинг та напівв’язничне проживання поруч головних героїнь і героїв у “Веклі”. Я вам скажу, що той був іноземцем. Адже правдивий українець-степовик знає, як же легко запросити його на галерне рабство до пані Векли. І це не якесь неприємне тавро. Це така сучасна агонія раси, яка по суті триває досі й триватиме попри шароварництво ще довго. Навіть шароварництво – лишень мала частина агонії всеукраїнського рабства. Набагато цікавіше, що митець видав кілька, висічених як американські президенти в пустелі, і цілком колоритних персонажів,що нагадують гарних акторів із голлівудських блокбастерів і покликані довго хвилювати морську гладінь уяви справжнього пересічного інтелектуала, єдино можливого з усіх популярних читачів книжки “Рабині й друзі пані Векли”.

Звичайно, за винятком Векли та її українських рабинь та друзів, найкрутіші – Кларенс Зон і Діно Сантана. Їхня професія беззмістовна й абсолютно водночас безцінна – вони царі шоу-біз, модельєри. Якби хтось надумав у ХІХ сторіччі возвеличувати кравця і намагатися подати його як рушія світового прогресу, це видавалося б ще й як неприродним. Лихо й водночас шарм сучасного Вавилону, що нині такий кравець, яким залишається модельєр – є герой-ахіллесом сучасності. Іноді він починає відповідати за те, за що раніше відповідали царі та полководці – за питання війни й миру між народами. І тому не дивне зображення таких у вигляді деяких царів на тлі загальної сірості – глядачів-споживачів, не-царів. Герої подіуму – це ті, за ким ідуть. Це ті, хто вище від політиків, бо політики перед ними плазують. І воля політиків і володарів цілком нахилена попід скіпетр модельєрів. Тому ці царствені особи, лунаючи в романі царственно, на тому місці, на якому їм нині в історії цивілізації і місце бути. Походження нашого бомонду, як не крути, з корівника Варварівки – у царські палати. Такі всі наші олігархи та весь наш бомонд. Всі вони, враховуючи радянське минуле, зійшли зі степів бо повиходили з-за станків. Зараз вони поверх нації виглядають як боги, а іноді і як повелителі дум чи переписувачі людської, національної історії. Але ніхто не скасує генетики. Тому й Векла, і Тома – ті цариці, яким суджено нині постояти на палубі нинішніх флагманів, біля світового керма – як-не-як, звідти. І ким би вони не були тепер і зовні, в які б вони ресторани не ходили і які б острови не примушували плавати, все одно вони мають тяжіти до болота, з якого вийшли. Саме на такому контрапункті автор і будує сюжет.

Окремих слів потребує географія роману. Тут автор для популяризації України у світі та світу в Україні, здійснив, мабуть, більше, ніж численні програми та фонди відповідного напрямку. Герої роману Полякова, як, до речі і творів Макса Кідрука, абсолютно не демонструють своєї геополітичної меншовартості. З іншого боку, іноземці не почуваються в Україні іноземцями, поляки та росіяни – не стають ворогами, але, як і італійці та бутанці, є частиною одного великого спільного дому-материка Земля. Досягти такого ефекту без свідомої долі надуманості, змусити повірити в природність такого зображення – заслуга для українського автора, який ледь не два перші десятиріччя прожив за СРСР.

Усе просто. Мистецтво – це гра. Це гра, звичайно, розуму. Весь сенс нашого життя можна передати словами Соломона: “Суєта суєт, все – суєта”, а можна і словами Олега Полякова: “Ось тобі, Томочко, ніч, а ось тобі вже й день!” І відтоді, як починаємо це називати “день” складнішим поняттям – “життя”, все починає набувати сенсу не-суєти, суєти у квадраті. Роман про прекрасну суєту, кінцем якої стала суєта витончена та благородна – це і є “Рабині й друзі пані Векли”. Якщо ви цього ще не зробили, я рекомендую вам прочитати його. І тоді, можливо, ваша власна суєта отримає іншу якість. І в такий спосіб вона перестане бути суєтою.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram