Коли перечитуєш і перечитуєш Євгена Павловича Плужника, з кожним словом дедалі більше розумієш: з якого ж нестерпного болю складалося життя поета, та властиво всіх дорослих і недорослих людей 1920-1930-х. Це біль, який мучитиме потім наших українських митців цілі десятиріччя. Його не можна порівняти з теперішнім. Він є дотичним до мук і поневірянь, властивим нашим дням, та все одно інший:

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір…
– Тягарем минулі віки
На стомлені плечі!

Серце здушили мені – мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
Чуло серце тебе вночі,
Що ж, – нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову –
І не біль, і не гнів, не жертва!
Воскресінням твоїм живу,
Земле мертва!
1926

Ця метафора “мертвої землі” з поетової збірки “Дні” (1926) зовсім не схожа на ту ліричну душу з “Я вас, Галю, згадував сьогодні…”, на романтичний маніфест на знак солідарності з робітниками Руру, на віру поета, таку властиву багатьом митцям, що все переплавиться, перебудується, жертва сплатиться і запанується людям простим, досі гнаним. Схоже, уже 1926-го року вся ця пліснява-пелена-полуда вже спада з очей Євгена Павловича:

Впало – ставай до стінки! –
Сперся плечем на ґанок…
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.
Бачив – нагана наставив…
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.

Тільки й думок – на ранок
Хліба нема у жінки…
Ґанок.
Труп біля стінки.
1926

Про що це? На кого наставлено той наган? Що за нецікава вистава? Може, це пророцтво про хлібозаготівлі 1932-33, про її наслідки на селі? Дуже схоже, Павловичу. 1 грудня 1934 року в Ленінграді було застрелено Сергія Кірова. Замовників убивства одного з найпопулярніших вождів пролетаріату шукали зовсім не в лавах більшовиків, де вони, побоюючись, що Кіров очолить країну Рад, і перебували. “Впало” на “ворогів народу”, як з’ясувалося, на українську інтелігенцію передовсім. 2 грудня на Павловича завели справу. А в ніч на 5-те “сперся плечем на ґанок” і сам Євген Плужник: за ним, досить послідовним та щирим комуністом, прийшли як за одним із перших.

“На порозі стояло троє, молоді хлопці у формі. Пред’явили ордер на арешт. Є. Плужник зустрів це спокійно, лише зблід ще більше, – ідеться у найкрупнішого в Україні плужникознавця Леоніда Череватенка. – Він вже зібрався, вузлик з найнеобхіднішим, що могло б у подібних випадках придатися, лежав напоготові. <…> Але й ті, що прийшли, мабуть, добре орієнтувалися, хто перед ними. Обшук вони робили абияк, для годиться, відаючи напевно, що нічого надзвичайного не знайдуть”.

Члени літературного об’єднання “Ланка”. Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян ПідмогильнийТодось Осьмачка. 1925 рік.

Уповноважена секполітвідділу НКВС Пера Гольдман звинуватила його в організації та підготовці терактів, назвавши не інакше, як учасником контрреволюційної організації, що була “пов’язана з терористичною групою письменників”. Перебування поета на волі названо “соціально небезпечним”. Опер сказала, що свобода Плужника прямо загрожує СРСР. І виходить, особливо якось, блюзнірськи навіть поет сам на себе напророчив щодо “боротьби за волю”:

Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба слів. Не треба болю.
– Іншим дні прозорі, тихі, гарні.

Скінчено. Записано. І крапка.
– Спочивайте, стомлені над міру! –
…Розгортає знов іржава сапка
Землю, від утоми сіру.
1926

Справедливості заради, пригадаємо, що Плужник зовсім не виявився самотнім. По справі українського мистецького тероризму загребли також Миколу Куліша, Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного, Андрія Паніва, Валер’яна Поліщука, Григорія Майфета, Олександра Ковіньку, Мирослава Ірчана, Володимира Штангея та Василя Вражливого. 27 березня 1935-го ввечері розпочався над ними всіма суд. Кожен із “терористів”-інтелігентів отримав зрештою по 10 років, утім, спочатку, 28 березня, вироком став розстріл. Хоча поводилися з арештованими митцями вкрай жорстоко та грубо, підсудному Плужнику надали право на останнє слово. Весь у чорному, худий і блідий, Євген Плужник сказав, що все життя почувався революціонером. Зрештою, “правоохоронці” його і не слухали.

29 лютого Євген Павлович нетвердою, тремтячою рукою написав із Соловків до сестри: “Присягаюсь тобі, я все одно виживу!” Але цього слова українськомовний поет зі слободи Кантемирівка Вороніжчини, на жаль, не зміг уже дотримати непорушним. Його останніми словами в шпиталі на Соловках була фраза: “Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру”. Місце поховання поета невідоме, орієнтовно – 9-та дільниця Байкового цвинтаря. От і Плужників сон ніби в руку:

Це снилось?.. На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки…
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!

О, ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
…А в думці – який тепер вираз
На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю…
І ось усміхнутись несила…
І ось не живу, не конаю…
О, правдо моя невесела!
1926

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram