Одразу слід сказати, що донині у цьому питанні українські історики не дійшли згоди. Одні з них розповідають про червоно-чорні знамена повстанців, другі – про синьо-жовті, треті – що у підпіллі взагалі було не до прапорів. А от мені вдалося відшукати низку документів, які заперечують твердження і перших, і других, і третіх.

У знайденому мною першому наказі-зверненні до всіх командирів бойових груп Полісся від 28 червня 1941 року, виданому Тарасом Бульбою-Боровцем, який діяв від імені Уряду УНР на вигнанні, у селі Немовичі Сарненського району Рівненської області, і який міститься у книзі наказів Української повстанської армії “Поліська Січ”, започаткованої цього ж числа, сказано:

“У місцях, звільнених від більшовиків, захопити владу, організовуючи народну міліцію з жовто-блакитними пов’язками. Всюди вивішувати жовто-блакитні знамена”.

Наступним фактом, який підтверджує, що УПА “Поліська Січ” діяла під жовто-блакитними прапорами, є знімок отамана “Поліської Січі” разом із його штабом під вітальною аркою у місті Березному Рівненської області, який 21 вересня 1941 року розмістила на своїх шпальтах газета “Волинь”, що виходила в Рівному в роки минулої війни. На ній добре проглядається жовто-блакитне знамено на самому вершечку брами.

Нині в інтернеті дуже поширена світлина Тараса Бульби-Боровця, яка виготовлена у серпні 1941 року у фотомайстерні міста Сарни. На ній Головнокомандувач УПА “Поліська Січ” у совіцькій польовій військовій формі з жовто-блакитною стрічкою на пілотці та з пов’язкою на лівій руці в таких же барвах.

Ще одним підтвердженням того, що січовики Тараса Бульби-Боровця воювали під жовто-блакитними прапорами, є передова стаття газети “Гайдамака” від 21 вересня 1941 року “День слави та радості”. Описуючи момент прийняття присяги вояками УПА “Поліська Січ” на стадіоні в місті Олевську Житомирської області, її автор зазначає: “Цей день записався в історії нашого міста, як день радості і слави. По чвертьвіковій каторзі і неволі побачити тисячокрісовий обруч кругом святого престолу і жовто-блакитного прапора та почути гучне своє рідне “Слава” й “Господи помилуй” – це момент, який не забувається ніколи”.

Учасник цього дійства Олег Покальчук також наголошує, що “під час прийняття присяги ті, хто її приймав, піднімали вгору праву руку з витягнутими вказівним та середнім пальцями. На трибуні розвивався <…> прапор жовто-блакитного кольору”.

Цікаво, що серед архівних документів, спогадів учасників УПА під керівництвом Тараса Бульби-Боровця мені не вдалося знайти жодної згадки про інші прапори. Водночас нерідко зустрічав фотознімки, розповіді повстанців, які свідчили, що збройні відділи ОУН під проводом Степана Бандери, які з квітня 1943 року також виступали під назвою УПА, використовували синьо-жовті, жовто-блакитні, а в деяких випадках і червоно-чорні прапори.

Доказом цього є світлина з польової cлужби Божої у день присяги сотні Юліана Матвієва (“Недобитого”) на Гуцульщині весною 1944 року, що зберігається в електронному архіві Центру досліджень визвольного руху. На першому плані ми бачимо вояків, які несуть почесну варту біля жовто-блакитного та червоно-чорного стягів. Низку синьо-жовтих та жовто-блакитних прапорів різних відділів УПА під проводом ОУН(б), які зберігаються в різних музеях, подає на своїх сторінках альбом-фотолітопис “Українська повстанська армія 1942-1954”, що побачив світ у видавничому домі “Українська мить” на початку 2018 року.

Чому такий різнобій був із прапорами у бандерівських повстанських відділах? На мій погляд, він – наслідок плутанини, суперечливої аргументації у різних директивах провідників ОУН(б) та публікаціях. Так, у Центральному державному архіві вищих органів влади можна знайти документ під назвою “Наші символи”. У ньому бандерівські діячі пояснюють:

“Національний прапор має барви Державного Герба. Згідно з правилами геральдики (науки про герби і прапори) наш прапор мусів би бути жовто-блакитним. Але історичною традицією освячений прапор з відворотним порядком барв”.

У підпільних виданнях “Народ в боротьбі. Революційний довідник” (1947 р.), “Початковий вишкіл українського революціонера” (Львів, 1949 р.) та “Український юнак-революціонер іде” (1949 р.) зазначалося: “Прапор українського народу є синьо-жовтого кольору. Синій колір відображає голубе українське небо, а жовтий колір – золоте гаряче українське сонце”. Правда, відповіді на те, де має бути “золоте гаряче українське сонце” – над голубим небом чи під ним, не було.

А ось як змальовує картину використання національного прапора в часи діяльності УПА колишній полтавський губернський комісар освіти при Центральній Раді, а пізніше член уряду ЗУНР Віктор Андрієвський в бандерівському “Шляху перемоги”:

“На кожній імпрезі чи то на святах галицькі націоналісти виставляли “свій” жовто-синій прапор і тризуб із мечем посередині. Наддніпрянців це боліло, бо вони знали, що Українська Центральна Рада прийняла за державний герб тризуб св. Володимира, а щодо прапору, то, хоч у відповідній постанові й згадано було про “жовтоблакитний прапор”, але з давніх давен у нас на практиці принялося було, що жовта барва має бути внизу (золоті лани України), а синя вгорі (українське синє небо). Дискусії на ту тему ні до чого не доводили. Більше того, галичани живосилою переводили в життя своє”.

Оскільки ОУН під проводом Степана Бандери здійснювала політичне керівництво УПА, тому інколи використовувала в повстанських відділах поруч із жовто-блакитним чи синьо-жовтим свій червоно-чорний партійний стяг.

Тож, як бачимо, тільки УПА Тараса Бульби-Боровця як послідовна прихильниця Уряду Української народної республіки на вигнанні воювала за самостійну Україну в роки минулої війни під її державним жовто-блакитним прапором.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram