Творчість цього ліричного поета була забута протягом 50 років. Востаннє його твори окремо видавалися аж у 1930-му році. Представник трагічного покоління 1920-х, він був одним із тих, хто повірив в ідеали революції, а потім зазнав переслідувань і забуття. Це все про українського письменника, журналіста та художника – Петра Голоту, який також творив під псевдонімом Петро Балашівський і П. Балаш.

Петро (справжнє прізвище Мельник) народився 12 липня 1902 року в селі Балашівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині мікрорайон міста Кропивницький). Родина Мельників була бідною, тому не мала змоги віддати сина в школу. Довелося хлопцеві самотужки опановувати грамоту, ночами сидів над книжками. Ще змалку Петро понад усе любив малювати, ліпив фігурки з глини. У 12 років він пішов у найми, господарі виявилися лихими, жорстокими, щодня доводили хлопця так, що той надумав вкоротити собі віку й кинувся під поїзд. Зрештою юнак вижив, але йому відрізало ліву руку. Проте це не завадило в майбутньому малювати та писати вірші. Де й коли його талант помітили багаті та небайдужі меценати – невідомо, але саме вони допомогли Петру вступити до Єлисаветградської чоловічої гімназії. Під час навчання хлопець відвідував також вечірні технічні курси, і продовжував писати вірші, які друкувалися в місцевих виданнях. Йому не виповнилося ще й 19-ти, як в Єлисаветграді вийшла збірка віршів “Тернистий шлях до волі і освіти” під псевдонімом Голота.

У 1922 році, коли в Харкові виникла літературна організація “Плуг”, Петро одним із перших вступив до спілки. За рік його твори регулярно з’являлися на шпальтах харківської періодики. У 1925-му вийшла друком збірка “Степи – заводові” та збірка нарисів “В дорозі змагань”. Майк Йогансен писав про творчість Петра так:

“Єсть у книжечці спроби дати народнопісенний стрій, спроби слабі, непророблені, але цікаві своєю непосередністю”.

У 1926 році Голота вступив до іншої літературної організації – “Молодняк”, де продовжив плідно працювати, майже щороку випускаючи нові поетичні та прозові збірки. Писав також для дітей, самотужки ілюстрував свої твори, окрім того деякий час співпрацював із театрами, де оформлював декорації для вистав.

Проте, були в письменника й проблеми із законом. Його двічі забирали до буцегарні за зловживання оковитої. Юрій Смолич писав:

“Коли вийшла друком “Фальшива Мельпомена” (року 28 чи 29, либонь?), мене перестрів (у приміщенні, в коридорі “Робітничої газети”) Петро Голота, трохи п’яненький, і, плачучи, почав вихваляти мій роман та признаватися, що він і є персонаж із цього роману, якого роздирають противенства й суперечки з самим собою, словом – наголошував на своїх націоналістичних настроях”.

А на додачу в 1930 роках почалися гоніння та жорстока розправа над інтелігенцією, яка відстоювала свою національність. Закривалися письменницькі спілки, видавництва, знімалися з друку газети та журнали. Чимало митців опинилися спочатку на лаві підсудних, а потім кому як “пощастить” – чи розстріл, чи заслання у табори.

“Протягом 1934-1938 років по Україні, по її містах і селах гуркотіли спеціальні тюремні машини, так звані “чорні ворони”, хапали свої жертви. Хто потрапляв туди, як правило, назад не повертався. Заарештованих морили голодом, піддавали страшним тортурам, розстрілювали тисячами і десятками тисяч із кулеметів, топили в старих баржах у Білому морі, біля берегів Соловецького монастиря. Зокрема, там були потоплені Григорій Епік, геніальний наш драматург Микола Куліш, видатний режисер Лесь Курбас. Топили їх в інших північних і далекосхідних морях”, – писав письменник Іван Сенченко.

Хоча нині ми знаємо, що це міт. Згадані митці були розстріляні енкаведистами до 20-ї річниці “Великої Жовтневої соціалістичної революції” в урочищі Сандармох у Карелії.

Життя у постійному страху за своє майбутнє ще більше штовхало письменника до пляшки. Зрештою дійшло до того, що Голота поліз у зашморг, але його врятували. Із 1932-го письменника перестали друкувати. Усі його твори не проходили цензури й поверталися до автора. Та принаймні, Петрові Голоті вдалося пережити страшний час репресій 1930-х і не розділити долю тисяч інших українських інтелігентів, закатованих сталінським режимом. Версій, чому так сталося, є дві. Перша – Голота перебував у в’язниці у 1930-х, але не за політичною справою, тому вийшов на свободу напередодні Другої світової війни. Інша версія – він співпрацював із радянськими спецслужбами, тож документів про його життя і діяльність протягом 1930-х практично не збереглося, або вони досі не знайдені дослідниками.

Під час німецько-радянської війни Петро Голота працював на прифронтовій радіостанції “Дніпро, потім протягом нетривалого часу – в газеті “Соціалістична Харківщина”. Зрештою, 1944 року одразу за радянськими військами приїхав на захід України, до міста Снятин Станіславської (нині Івано-Франківської області). Там займався журналістською, літературною працею. Написав п’єсу “Отаманська схрона”, а ще займався ілюструванням творів Марка Черемшини. Близько 40 акварельних робіт його авторства нині можна побачити у Снятинському літературно-меморіальному музеї Черемшини.

Петро Голота пішов із життя у 47 років – 8 листопада 1949-го. Вічний спочинок він знайшов у Снятині. На довгі роки його творчість була забута і лише зараз поступово повертається до читача.

Весна десь шумить
робітнича,
А я у залізнім полоні …
У мене ось на долоні
Веселий од сонця
промінчик.
Я руки свої простягаю,
Крізь грубі, заржавлені
ґрати,
До сонця привіт посилаю:
– Почуй мене, брате!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram