Петро Дужий – палкий патріот України, який боровся за її незалежність протягом усього життя. Він сидів у тюрмах і таборах при Польщі, при гітлерівцях і при більшовиках. Двічі його засуджували до страти. Та герой вижив – для того, щоб на схилі своїх літ все-таки побачити Україну вільною.

Петро народився 7 червня 1916 року в селі Карів, Рава-Руського повіту, Королівства Галичини і Володимирії (нині Сокальський район, Львівська область, Україна). У родині було одинадцять дітей, Петро – десятий. Проте не всі нащадки вижили, четверо з них не пережили злигоднів після Першої світової війни. Ті ж діти, які вижили, у майбутньому стали провідними діячами Галичини. Петро змалку був дуже обдарованим хлопчиком, у чотири роки декламував на пам’ять величезні уривки віршів. Освіту здобував у місцевій школі, яку закінчив у 1928-му. Продовжив навчання в гімназії, де вступив до Юнацтва ОУН, а за два роки став членом цієї організації. Водночас займався літературною та публіцистичною діяльністю.

Весною 1934 року Петра заарештувала польська поліція і відправила до Львова у в’язницю Бриґідки: “Я вперше 16-річним гімназистом попав до “Бриґідської” тюрми за те, як писали польські поліцаї в документах, що намагався відірвати частину Польщі (українські етнографічні землі)”.

У той самий час там відбував покарання Микола Лемик, який вбив секретаря консульства СРСР у Львові Олексія Майлова на знак помсти за Голодомор у Радянській Україні. Спілкування з ним остаточно упевнило Дужого в тому, що потрібно боротися за незалежність України, не шкодуючи власного життя. За пів року Дужого відпустили, але не минуло й місяця, як Петро знову опинився за ґратами. Цього разу звільнення Дужого домігся відомий адвокат Володимир Старосольський. За кілька місяців знову до холодної, і це вже втретє, але швидко звільнили, бо свідки відмовилися від своїх попередніх слів. У той період він написав:

Виходять на вузьке подвір’я в’язні
І обвід кола мірять сонним кроком.
Десь вкрався промінь з-за дахів високих,
Щоб змалювати усміх дітям казні.
І вмить напружуються юні м’язні
І спомин гулянок, що глибоко
Лягли в душі – цвітуть. І никне спокій,
Ростуть думки і пориви одважні…
Стальною пов’яззю скували руки
І повели уранці під штиками.
Нас повезуть незнаними шляхами
Десь там зносити знов в’язничні муки.
Здаля дзвеніли нам гулянок звуки,
Хоча весь час ми билися з думками:
Куди везуть, що далі буде з нами,
Що втнуть штамповані звірюки?…

Між в’язницею і свободою Петро встигав публікуватися в українських часописах. У 1937 році Дужий закінчив гімназію і вступив до Львівської Академії закордонної торгівлі.

Після приходу Червоної Армії 1939 року, Петро разом із братом перебрався на Холмщину, окуповану німцями. Там Дужий став вчителювати в повітових школах. Коли в 1940 році нагально постала проблема розколу ОУН на “мельниківців” і “бандерівців”, Петро став на сторону Степана Бандери. За рік Дужий зробився одним із семисот активних членів-оунівців, яким довіряли найвідповідальніші завдання. Його спочатку призначили в похідну групу “Північ”, потім він перейшов до іншої. Вона мала підготувати й проголосити Акт Відновлення Державності України в Києві. 31 серпня того ж року Петра заарештовують поблизу Києва й відправляють до Львова. Цього разу Дужому вдалося уникнути покарання, адже ОУН представила свідків, які запевнили, що арештант невинний.

Весною 1942-го В’ячеслав Романовський (під таким іменем працював Дужий у Головній Організаційній Референтурі ОУН) став організаційним референтом Крайового Проводу ОУН в Дніпропетровську (нині місто Дніпро). Цього ж року з-під пера Дужого вийшла наукова історична праця “Роки революції та державного будівництва” (1917-1923). Зараз вона вважається втраченою.

Наступного року його відправили в Холодноярщину, де формувалися українські повстанські загони. Тут він знову потрапляє до в’язниці – німці схопили його в містечку Олександрівка Кіровоградської області. Шосте ув’язнення. Двотижневі допити, тортури. Він двічі драпав від катів, і двічі його ловили. Зрештою, Петрові винесли вирок – страта. Дорогою до крематорію Дужий зірвав дошки в підлозі товарного вагону й під час руху поїзда зумів накивати п’ятами. Серйозно травмувався, але з останніх сил зумів дістатися Умані, де була розгалужена підпільна організація. Підлікувавшись – попрямував на Волинь. Там він взяв участь у Першій Конференцїї Поневолених Народів, познайомився з Романом Шухевичем.

У 1945-му Дужий став відповідальним пропагандистом, редактором видань ОУН і УПА. За рік енкаведисти викрили криївку з повстанцями – серед них був і Петро. Кати застосували до них паралітичний газ і всі присутні запопали в полон.

Понад рік катувань, допитів. Зрештою, на початку весни 1947 року Петру Дужому винесли вирок – розстріл. Два місяці чекав змучений арештант свого покарання. Та в травні того ж року вийшов указ про скасування смертної кари в СРСР. Вирок замінили 25-річним ув’язненням у таборах Колими, Сибіру. У період заслання Дужий написав чимало віршів, значна їх частина увійшла до збірки “Розкуте слово” (Мельбурн, 1980). Окрім віршів, ще були нариси, спогади, оповідання, статті тощо.

Розреготавсь нестямно лютий кат,
Що мліють руки в пов’язі кайдан:
Тепер пропав. Попавшись в наш капкан,
Ти зломленого шеляга не варт.
Рідні останків тлінних не оддам,
Коли згниєш в обіймах ржавих ґрат,
Їх на кострі дощенту спопелять,
Безславний скін нескореним врагам!
Ну й що ж, тлінь спалять, чи в рінь чужу
Запруть тайком – я не лякаюсь смерті.
Розкуте слово – щире і відверте –
Живе в віках. Увесь я не помру.
В тім слові житиму й тоді, тирани,
Коли в живих мене і вас нестане.

У 1960 році Дужого амністували, дозволили оселитися на заході УРСР, проте спецслужби пильно стежили за його життям. Там Петро познайомився з Марією Макогін, одружився вдруге (перша дружина Марія Юрчак померла, доньок Ларису й Мирославу забрали до себе дід із бабою). Макогін теж свого часу відсиділа в тюрмі. Вийшовши з в’язниці, їй вдалося відновити свої спадкові права на батьківську хату. Там новоспечене подружжя й замешкало, згодом Петро забрав своїх дітей до себе.

“Нація житиме, як довго процвітає любов до Батьківщини, що підсилюється не голослівними заявами, а повсякчасною готовністю на жертви та самовіддані вчинки задля неї. Нація житиме, якщо не переводяться ентузіасти – здатні “без надії таки сподіватись”, романтики – закохані у світлу візію прийдешності, що борються за ту прийдешність і інших запалюють до боротьби”, – писав Петро Дужий.

Фото з похорону Петра Дужого ( Львів, жовтень 1997 рік)

Петро Дужий радів, що Україна нарешті відновила свою вистраждану незалежність у 1991 році. Та сили вже були не ті. 24 жовтня 1997-го великий патріот відійшов у засвіти. Завдяки дружині Марії були опубліковані чимало з його творів, які до того залишалися в рукописах.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram