Серед вчених, які стояли біля витоків хімії як науки в Україні, особливе місце посідає Петро Алексєєв. Понад чверть століття він присвятив роботі в Київському університеті Святого Володимира, виявивши себе не тільки передовим науковцем, але й організатором і популяризатором науки, вихователем цілої генерації молодих вчених.

Петро Петрович Алексєєв народився 26 квітня 1840-го у невеликому повітовому місті Луга Санкт-Петербурзької губернії (зараз – Ленінградської області РФ). Батько був лікарем, служив у цивільному чині надвірного радника, що відповідало армійському чину підполковника й давало право на особисте дворянство – без права успадкування нащадками.

Майбутній хімік закінчив Новгородську чоловічу гімназію та природниче відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Кілька років після цього – частково власним, а частково державним коштом, – подорожував до Европи й поповнював свої знання з хімії, практикуючись в лабораторіях Парижа, Гайдельберга, Тюбінгена, Геттінгена. 1865 року повернувся до столиці Російської імперії і захистив магістерську дисертацію на тему “Про деякі продукти відновлення нітросполук”. Одразу після цього Петра Алексєєва затвердили доцентом Київського університету Святого Володимира. З цим закладом буде пов’язана переважна частина його життя і більшість наукових досліджень.

Першою справою, за яку негайно взявся молодий вчений у Києві, стало облаштування нової хімічної лабораторії в університеті. Долаючи численні бюрократичні перешкоди, він зумів-таки домогтися свого, і 1873 року нова двоповерхова споруда для лабораторії була введена в дію (згодом до неї надбудували третій поверх). Алексєєв спеціально їздив до Німеччини та запозичував досвід облаштування хімічних лабораторій в Берлінському й Лейпцизькому університетах.

Микола Володкевич – учень і колега Алексєєва, організатор жіночого комерційного училища в Києві – згадував, із якою енергією та любов’ю вчений ставився до хімічної лабораторії в Києві:

“Протягом усієї своєї професорської діяльності Петро Петрович не припиняв ставитися з особливою любов’ю до створеної ним лабораторії; завдяки його праці, вона збагатилася величезною кількістю цінних приладів, збільшилися її колекції, було зібрано хорошу бібліотеку. Київський університет міг пишатися тим, що має таку лабораторію, яка за зручностями й доцільністю внутрішнього облаштування багато в чому переважала лабораторії більшості інших університетів, а сам Петро Петрович особливо пишався облаштованою ним кімнатою газового аналізу й ніколи не втрачав нагоди продемонструвати її кожному приїжджому хіміку”.

1868 року Петро Алексєєв захистив у Санкт-Петербурзі докторську дисертацію “Монографія азосполук”. Але працювати повернувся до Київського університету – тепер уже ординарним професором. Таку високу посаду він отримав, не маючи й 30 років, що безперечно було великим досягненням і визнанням його наукових заслуг.

Петро Алексєєв залишився в історії науки, насамперед, як видатний хімік-органік, спеціаліст у царині азотних сполук. З-під його пера вийшло 37 наукових робіт, а ще 44 було написано іншими науковцями під його керівництвом. За період своєї роботи в Київському університеті Алексєєв підготував нове покоління вчених-хіміків. Читав курс “Лекції органічної хімії”, який став основою для написання підручника, що витримав кілька перевидань. 1889 року в Києві опублікував монографію “Методи перетворення органічних сполук”, яка дістала схвальні відгуки фахівців і була перекладена французькою мовою. Сам автор завжди залишався в курсі всіх новинок науки, тому регулярно їздив у відрядження до Франції, Італії, Німеччини, Австро-Угорщини.

Алексєєв виявився не тільки талановитим вченим, але й енергійним організатором науки. Разом із професором Миколою Бунге він став співзасновником Російського фізико-технічного товариства, ініціював заснування Київського відділення Російського технічного товариства, а також окреме Київське товариство дослідників природи. Не цурався участі в громадському житті Києва – обирався гласним міської думи, організовував народні читання. За роки цивільної служби Алексєєв дійшов до чину дійсного статського радника (відповідник генерал-майора), був нагорджений орденом Святого Володимира 3-го ступеня. Збереглися дані про те, що він мав власний дерев’яний будинок у Києві, а його заробіток в університеті становив 3 тисячі рублів на рік.

Утім, інтереси Петра Алексєєва не обмежувалися хімією. У вільний час він займався бджільництвом, цінував класичну музику й художню літературу. Як писав Микола Володкевич:

“Він також цікавився й релігійно-філософськими питаннями, і єдине, щодо чого він залишався, очевидно, цілком байдужим – це щодо питань зовнішньої політики. Одним словом, це був зовсім не сухий вчений, а жива, комунікабельна, розумна, різнобічно освічена людина, пряма й часто різка у своїх судженнях, але завжди правдива; не дивно, що студентська молодь майже інстинктивно любила й поважала його”.

Петро Петрович Алексєєв помер у Києві від хвороби 18 лютого 1891-го, коли йому було всього-на-всього 50 років. Поховали вченого на цвинтарі Вознесенського Флорівського монастиря на Замковій горі (відомій також як Хоривиця, Киселівка або Флорівська). За радянських часів кладовище було занедбане. На горі побудували радіовежу, яка глушила сигнали зарубіжних радіостанцій. Хоча зараз вежі вже давно немає, Замкова гора в Києві залишається вкрай занедбаною, а від старого цвинтаря збереглося кілька десятків могил. Місце поховання Петра Алексєєва втрачене, хоча донині в хащах на Замковій можна натрапити на уламок від його надгробку, обмальований жовтою фарбою. Цей фрагмент, як і багато інших решток старих надгробків, деякі сучасні “відпочивальники” використовують там у якості столів або сидінь під час пікніків.

Сумно й страшно від того, що наші співвітчизники можуть так ставитися до історії та до пам’яті видатних людей.