Президент України Володимир Зеленський під час спілкування з жителями села Красна Слобідка на Київщині заявив, що пенсії в Україні підвищуватимуться, але поки невідомо, за яким саме механізмом.

“З пенсіями дуже складне питання. Неможливо жити. Розумію. Намагатимемося збільшити пенсії. Але поки нам Мінсоцполітики не надало всю схему. Вони повинні запропонувати схему з пенсіями, сказали, що поступово, частинами, враховуючи вік людей, будемо допомагати і збільшувати [пенсії]. Але треба, щоб люди хоч податки платили. Звідки взяти гроші? Ми всі розуміємо, що на 2,5 тисячі гривень людина не може існувати і просто бути людиною. Це зрозуміло. Збільшимо, але дайте час”, – сказав Зеленський місцевому пенсіонеру, який отримує 2,5 тисячі гривень пенсії.

Така пенсія – ще непогана, якщо порівнювати з мінімальною, яку отримують наші громадяни і розмір якої після чергового підвищення з 1 грудня дорівнює 1 638 гривням. Як жити?

Проєкт Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) “Трансформація фінансового сектора”, що допомагає нашому уряду проводити пенсійну реформу, оприлюднив промовисті цифри зі свого соцдослідження, під час якого опитували населення України старше 18 років – мешканців як міст, так і сіл. Зокрема, тільки 24% українців мають заощадження на старість. Більшість респондентів (57%) заявили, що не готові відкладати гроші на пенсію. І 68% – що вони не отримуватимуть достатню пенсію для забезпечення гідного рівня життя.

Отже, жодної поширеної і такої, що викликала б і загальну довіру, стратегії забезпечення власної старості у наших співгромадян не існує. Нічого досі не вжила й держава. Розмови про пенсійну реформу почалися не з початком Незалежності, а тільки у 1998 році. У 2003-му було задекларовано введення трирівневої пенсійної системи та прописані умови введення другого, накопичувального рівня загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Відтоді ніяких зрушень не спостерігалося.

Минулого року Всесвітній банк, а також багато інших міжнародних донорів виступили з рішучими застереженнями щодо запровадження накопичувальної системи в Україні. Вони закликали на час її відкласти – доти, доки Пенсійний фонд не стане бездефіцитним і не будуть вирішені проблеми першого рівня пенсійної системи – всім відомої солідарної системи, коли громадяни сплачують єдиний соціальний внесок, левова частка якого потрапляє до Пенсійного фонду, звідки виплачуються пенсії.

Зараз в Україні 12 мільйонів пенсіонерів, а єдиний соціальний внесок регулярно платять близько 10 мільйонів тих, хто працює, зокрема самозайнятих осіб та фізичних осіб-підприємців. Водночас внески сплачуються переважно мінімальні – 918 гривень, тобто навіть значно менші, ніж мінімальна зарплата.

Невідомо, чого очікувати незабаром, коли пенсійного віку досягне нині працююче покоління, а працездатного – нечисленне покоління, яке народилося наприкінці 1990-х – початку 2000-х. Невідома суть пенсійної реформи, яку проводитиме влада, і джерела витрат на неї.

Якщо йдеться про чергову зміну параметрів чинної солідарної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, згідно з якою нараховуються пенсії по трудовому й страхового стажу (а основні параметри – це мінімальна пенсія, правила її індексації та пільги), то не секрет, що вони змінюються разом з кожною зміною влади.

Будь-яка, дво- або трирівнева (третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, тобто накопичувальна система добровільного недержавного пенсійного страхування) система не зможе працювати, якщо не буде кому створювати інвестиційний дохід, або просто працювати.

У молодості, та й в середньому віці здається, що пенсія десь далеко, і навіть найпесимістичніші прогнози, щодо перспектив країни та надійності державної пенсійної системи, не надто лякають. Переважна більшість не сумнівається, що, досягнувши пенсійного віку, продовжить працювати. Ось і всі плани.

На практиці виходить не зовсім так. Я вже мовчу, що далеко не всі доживають до поважного віку (за офіційною статистикою, до пенсії доживають 85% жінок і близько 67% чоловіків), але у більшості громадян із виходом на пенсію просто зникає бажання продовжувати працювати. Тим паче, якщо ринок праці може запропонувати лише вакансії, які найчастіше не відповідають кваліфікації та амбіціям досвідчених працівників.

Залишається за традицією сподіватися на допомогу дітей та власні накопичення, які в більшості випадків виявляються занадто мізерними, щоб забезпечити гідну старість. Мало хто відкладає саме на життя на пенсії. Зазвичай протягом трудового життя збирають на великі придбання – машини, дачі, квартири.

Про старість намагаються не думати і якщо врешті-решт і починають цілеспрямовано відкладати, то ближче до пенсії. Або не відкладають ніколи. Бо невідомо, що буде в країні через рік або навіть місяць. Найчастіше до виходу на пенсію у звичайних громадян залишаються накопичення, які дозволять протриматися в кращому разі кілька років.

Українці морально готові до мізерних пенсій. “Якось то воно буде!” – так визначив одну з головних рис вигаданого ним симпатичного народу “чухраїнці” чудовий український письменник–сатирик, в’язень сталінських концтаборів Остап Вишня.

Держава ж не одне покоління привчала до того, що нічому вірити й ні на що покладатися не можна, і краще не замислюватися ні про що довгострокове, навіть про планування власної старості. Утім, держава повинна бути відповідальнішою, а отже, її вина за незабезпечену старість громадян значно більша.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram