Павло Житецький народився 4 січня 1837 року в місті Кременчук Полтавської губернії (нині районний центр Полтавської області) в священницькій родині. Батьки дали синові ґрунтовну освіту: спочатку Полтавське духовне училище, потім Переяславська духовна семінарія, далі – Київська духовна академія. Але за три роки Павло звільнився з академії за власним бажанням та перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.

Після здобуття вищої освіти Павла Гнатовича направили викладати словесність до Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії. На цій роботі він відзначався величезною працездатністю, старанністю, ліберальними й прогресивними поглядами на освіту, збирав український фольклор, виявляв особливий інтерес до українських мовних архаїзмів і діалектизмів. Його швидко помітило начальство, і 1868 року здібного викладача й науковця перевели до Києва. Відтоді все його подальше життя було пов’язане зі стародавнім містом над Дніпром: спочатку Павло Житецький викладав у Києво-Подільській чоловічій гімназії, потім – у колегії Павла Ґалаґана. Лише два роки приват-доцент Житецький працював у Санкт-Петербурзькому університеті, читаючи курс “Філософія мовознавства”, після чого знову повернувся до Києва. Однак Санкт-Петербурзька академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом.

Працюючи в Києві, Павло Житецький став одним із засновників і членів практично всіх українських культурних, наукових і просвітницьких організацій: Старої громади, Історичного товариства Нестора-літописця, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Наукового товариства імені Шевченка. Тісно співпрацював із провідними українськими діячами тих часів – Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Миколою Лисенком, Костянтином Михальчуком, Олександром Кониським та іншими. Активно дописував для провідного українського часопису “Київська Старовина”. Був близьким знайомим генерал-ад’ютанта та генерала від інфантерії Михайла Драгомирова, який командував військами Київського військового округу й обіймав посаду Київського, Волинського та Подільського генерал-губернатора. Це знайомство Житецький намагався використовувати в інтересах українського руху, та й сам Драгомиров до певної міри симпатизував “українофілам”, адже походив із козацького роду. Відомий громадсько-політичний діяч і меценат Євген Чикаленко згадував:

“Антонович і Житецький, до яких часом ще до свого генерал-губернаторства Драгомиров заїздив на “вареники та горілку з ковбасою”, звернулися до нього з проханням, щоб він ужив у Петербурзі заходів, щоб скасувати або хоч полегшити закон 76 року [Емський акт Олександра ІІ].Результатом заходів Драгомирова було справді малесеньке полегшення для українського слова, і “Київській Старині” нарешті дозволено було друкувати на своїх сторінках українську белетристику”.

Як учений-філолог, Павло Житецький вивчав український фольклор, мову та літературу. Ще 1876 року побачив світ його “Нарис звукової історії малоруського наріччя”. Окремі роботи присвячені історії розвитку української мови протягом XIV-XVIII століть, Пересопницькому Євангелію, творам Івана Вишенського, “Енеїді” Івана Котляревського, українським перекладам Євангелія. Він активно сприяв Борисові Грінченку в укладанні першого “Словника української мови”. А Микола Лисенко за заслуги в царині вітчизняного мовознавства називав його “гросмейстером від філології”.

Водночас, Павло Житецький був представником поміркованого крила української інтелігенції, яке заперечувало можливість висування більш радикальних, політичних завдань. Як писав Чикаленко, який добре знав Павла Гнатовича:

“Житецький не згоджувався зо мною і до самої смерти був тієї думки, що український рух, чи як він казав – “українофільський”, повинен бути тільки культурний. Житецький був сам, справді, справжнім останнім могиканом старого “українофільства”, він навіть і говорити не міг по-українському на теоретичні абстрактні теми і тільки звичайні, короткі обиходні фрази говорив українсько-полтавською мовою. Житецький цікавився тільки філологічними та літературними питаннями на українському полі”.

Останні роки життя Павла Житецького були тяжкими – після інсульту в нього відмовили права рука й нога, він не виходив із дому (мешкав на Андріївському узвозі, 34). До всього ще й втратив сина Тараса, який рано пішов із життя. Але продовжував працювати, залишався патріархом “українофільства”, зберігаючи свій “дуже імпозантний вигляд: великий, з довгою густою білою бородою і таким же волоссям на голові <…> розум же у нього зостався такий же ясний, широкий, а видатна красномовність і охота поговорити ще наче збільшилися”.

Павло Житецький пішов із життя 18 березня 1911 року. Похований на Байковому цвинтарі Києва, де встановлено мармуровий надгробок із художнім українським орнаментом. Йому присвячено частину експозиції в музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі.

Іван Селезньов – терпіння і мудрість, дар живописця, висока ерудиція

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram