Серед українських філологів і літературознавців кінця XIX – початку XX століть окреме місце посідає Павло Ріттер. Німець за походженням, уродженець України, він вважається засновником вітчизняної індології. Одним із перших, хто познайомив українців із багатющим і захопливим світом індійської філософії, культури й історії. У всіх країнах таких вчених цінували на вагу золота. Але в Радянському Союзі їх безжально знищували – спочатку морально, а потім фізично.

Павло Григорович Ріттер народився 17 квітня 1872 року в селі Чутове Полтавського повіту Полтавської губернії (нині селище, районний центр Полтавської області). Його дід Карл служив тут управителем маєтку князя Кочубея.

Павло успішно закінчив 3-тю чоловічу гімназію Харкова й вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Там він став учнем видатного українського мово- й літературознавця з Каховки Дмитра Овсянико-Куликовського. Під його впливом Павло Ріттер вирішив присвятити себе вивченню санскриту та культури Індії. Він добре володів німецькою, французькою, англійською, іспанською, італійською, а також санскритом, давньо- й новоіндійськими мовами.

Після Харківського університету Ріттера відправили вдосконалювати знання до Німеччини. 1897 року Павло повернувся до Харкова, став викладачем університету – спочатку італійської мови, а потім санскриту, порівняльного мовознавства, історії індійської літератури. Вся основна наукова біографія Ріттера була нерозривно пов’язана з Харковом, де він пройшов шлях від приват-доцента до професора й доктора літератури, керував катедрою після відставки свого вчителя Овсянико-Куликовського.

У центрі уваги Ріттера завжди була перекладацька робота. Він адаптовував українською та російською мовами твори індійського поета IV-V століть Калідаси, роман письменника VII століття Дандіна “Пригоди десяти юнаків”, релігійні гімни Ріґведи, фрагменти епосу “Магабгарата”, поезії Рабіндраната Тагора. Однак цим не обмежувалася діяльність вченого. Ріттер досліджував історію індійської літератури, життєписи авторів, супроводжував свої переклади детальними й вичерпними примітками-поясненнями. Займався він і безпосередньо лінгвістикою. 1904 року в Харкові вийшов друком його “Короткий курс санскритської граматики” на 112 сторінках.

Від 1911 року Ріттер дописував для “Енциклопедичного словника Гранат” – універсального довідкового видання – статті з мовознавства, історії, релігії, мітології, філософії Індії, Китаю, Тибету, Японії. Підготував до друку ґрунтовну “Антологію індійської літератури”, де виступив і як перекладач, і як укладач, і як автор приміток. Та на жаль, ця праця не побачила світ.

Ще одним захопленням Павла Ріттера була музика. Із 1906 до 1909 року він редагував харківську газету “Утро”, де також публікував дописи на музичну тематику під псевдонімом “Ріґолетто” (вчений особливо цінував італійську класичну музику), популяризував творчість харківських музикантів, рекламував для харківської публіки музикантів-гастролерів. Він мав на меті залучити до концертних залів нових слухачів і прищепити їм гарний музичний смак. Часто Ріттер і сам публічно грав на роялі. Як згадував його учень, сходознавець Андрій Ковалівський:

“Іноді до нашого приходу цей “граматист” та індіаніст закінчував натхненне виконання якогось улюбленого класичного музичного твору. Адже й тут Павло Григорович не був аматором. Він закінчив Харківське музичне училище, виступав у Будинку вчених перед вельми вибагливою публікою”.

У 1920-х Ріттер продовжував працювати в Харкові, хоча більшовики перетворили університет на інститут народної освіти. 1926 року він став співзасновником Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС), опікувався виданням часописів “Бюлетень ВУНАС”, “Червоний світ”, “Східний світ”. ВУНАС мала три відділення – турецьке, перське та японське. Організація співпрацювала з відомими українськими літераторами, серед яких були Володимир Сосюра, Павло Тичина, Петро Панч.

Але вже з 1930 року почалися репресії проти українських вчених. Сходознавство потрапило під удар одним із найперших. ВУНАС ліквідували, замість неї ненадовго створили Асоціацію сходознаців-марксистів. Павло Ріттер очолив Харківську філію Інституту мовознавства Всеукраїнської академії наук. Проте вже 1932 року його звільнили, і наступні кілька років учений, який на той час майже втратив зір, був змушений працювати лише вдома. Останні прижиттєві публікації – чотири статті для “Енциклопедичного словника Гранат” – побачили світ у 1935-му. Опісля його взагалі припинили друкувати.

Але й цього сталінським посіпакам було замало. 1938 року літнього, змученого, майже сліпого вченого заарештували й звинуватили у шпигунській діяльності в інтересах фашистської Італії, нацистської Німеччини, а також Туреччини та Польщі. Через кілька днів чекістські кати вибили з нього письмове “зізнання”:

“Здійснював за участі наукових співробітників роботу в націоналістичному дусі, намагаючись пристосувати мову греків, громадян СРСР, до чужої мови зарубіжної Греції, ґвалтуючи живу народну мову наших національних меншин. Пізніше, в 1933-1934 р. мене завербував для шпигунської роботи італійський консул, якого я відвідував досить часто”.

Від тортур і знущань Павло Ріттер збожеволів у тюрмі. Після психіатричної експертизи його віддали на лікування до Всеукраїнського психоневрологічного інституту в Харкові. Там він невдовзі й помер – 17 квітня 1939 року, у свій день народження, коли йому виповнилося 67.

Реабілітували вченого тільки в 1991 році. Зараз ім’я Павла Ріттера, його наукова та перекладацька спадщина поступово повертаються до нашого суспільства, знаходячи дедалі більше наукового зацікавлення та вдячних поціновувачів.