Михайло Михайлович Зощенко – автор численних повістей, п’єс, кіносценаріїв. Справжнє визнання прийшло до письменника після публікації невеличких гумористичних оповідань, які виходили величезними тиражами. Попри те, що Зощенко був гумористом і сатириком, одним із найпопулярніших письменників свого часу, творами якого зачитувалися мільйони, він постійно страждав на депресію та навіть, як стверджують деякі дослідники, на біполярний розлад. Над повістю “Перед сходом сонця” він працював цілих вісім років. Свою хронічну депресію він зробив предметом дослідження та написав як від неї вилікуватися. Це була його гордість, але радянська влада не оцінила старань письменника. Це стало початком кінця і забуття.

Михайло народився 10 серпня 1895 року в Полтаві у дворянській родині Зощенків. Батько – Михайло Іванович – художник-передвижник (мозаїка якого й нині прикрашає фасад музею Суворова в Петербурзі), мати – Олена Осипівна (в дівоцтві Суріна) – акторка, журналістка та письменниця. Змалку хлопчина захоплювався літературою, історією, намагався писати вірші, брав приклад з матері.

У вісім років його віддали до гімназії, але тут допитливий хлопчина не блищав розумом. Вчитися він не любив, часто сперечався з викладачами, за що його ледь не відрахували з навчального закладу, а на випускних іспитах взагалі отримав одиницю за твір. Та попри все вже тоді він мріяв стати літератором. У 1913 році, по завершенню гімназії Зощенко вступив до Імператорського університету на юридичний факультет. Проте за рік його відрахували – не було чим платити за навчання (батько помер у 1908-му, на руках у матері залишилося ще семеро дітей). Хлопцеві довелося самотужки заробляти гріш на прожиття, і він влаштувався контролером на залізну дорогу.

Коли в 1914 році вибухнула Перша світова війна, Михайло пішов до військового училища, прослухав курс підготовки й, отримавши звання прапорщика, виїхав на фронт.

“У дев’ятнадцять років я був уже поручиком. У двадцять років – мав п’ять орденів і був представлений до звання капітана. Але це не означало, що я був герой. Це означало, що два роки поспіль я був на позиціях”, – писав пізніше Михайло.

На війні він писав розповіді, вів польовий щоденник. Після поранення й отруєння газами його демобілізували, але Зощенко повернувся на передову добровольцем. У лютому 1917-го письменник залишив службу й повернувся в Петроград (Петербург), але, як говорив сам, – війна назавжди змінила його життя.

Поки Зощенко остаточно визначився стати письменником, він встиг попрацювати міліціонером, шевцем, столяром, конторником, помічником бухгалтера, а ще розводив курей і кроликів.

Михайло Зощенко відвідував творчу студію, організовану Корнієм Чуковським при видавництві “Всесвітня література”. Тоді з-під його пера народилося кілька оповідань та опусів про видатних діячів мистецтва.

У 1922 році Михайло випустив збірку “Розповіді Назара Ілліча, пана Синебрюхова”. Згодом були написані “Аристократка”, “Веселе життя” тощо. Як правило, головними героями його книжок були типові радянські жителі з примітивним баченням навколишнього світу, які часто потрапляли в комічні ситуації і страждали від власних дурощів. Щоб персонаж здавався правдивим, автор вивчав сленг тогочасних обивателів комунальних квартир, також використовував форми народної оповіді. Завдяки цим прийомам Зощенко став відомим. Уривки з його творів часто розігрували на сцені та зачитували на літературних вечорах. Окрім гумористичних розповідей, автор писав для дітей. Його фейлетони друкувалися в журналах “Вогник”, “Бегемот” тощо.

Проте надто гострий гумор викликав невдоволення з боку більшовиків. Тричі поспіль Зощенкові статті потрапляли під заборону. У ті часи це був тривожний сигнал, до того ж на його “Сентиментальні повісті” написали негативний відгук. Попри хитке становище, Михайло продовжив працювати й у 1929-му випустив нову книгу “Листи до письменника”, де було зібрано понад 50 листів читачів. Це ніби соціологічне дослідження автора викликало подив та обурення самих шанувальників, та знову ж таки невдоволення влади. Раніше затверджену п’єсу зняли з репертуару, змалку вразливий Зощенко впав у депресію, яка посилилася після подорожі на Біломорсько-Балтійський канал.

У 1930-х влада організувала подорож літераторів на величезне будівництво, де менше як за два роки руками ув’язнених ГУЛАГу була побудована штучна водна артерія (227 кілометрів). За різними даними, під час будівництва померло до 200 тисяч робітників. Радянська влада розраховувала, що письменники та поети оспівуватимуть перевиховання злочинців у “корисного і правильного” громадянина. Але те, що побачив Зощенко мало зворотний ефект – гнітючий, і він написав зовсім не те, що від нього очікували. У повісті “Історія одного життя”, що з’явилася в 1934 році, він поділився похмурими враженнями.

Щоб позбутися депресії Михайло написав психологічну повість “Повернута молодість”, яка викликала інтерес у науковому середовищі. Натхненний Зощенко продовжив літературні дослідження людських відносин і видав збірку “Блакитна книга”. Партійна цензура, на відміну від науковців, затаврувала автора й заборонила друкувати твори, які виходили за межі позитивної сатири. Після цього Зощенко зосередився на дитячій літературі, друкувався в журналах “Їжак”, “Чиж”, випустив збірку “Леля і Мінька”.

На початку 1940-х років Михайло Михайлович працював над новою книгою “Ключі щастя”, де за допомогою праць Зиґмунда Фройда та Карла Юнґа задумав створити глибоке дослідження людської психіки. Але на заваді стала німецько-радянська війна.

За станом здоров’я на фронт його не взяли. У той період письменник писав агітки та фейлетони, друкувався в газетах і журналах, потім його евакуювали до Алма-Ати (нині Алмати). По поверненню в 1943-му до Москви Зощенко працював на “Мосфільмі”, де писав сценарії до воєнних фільмів. Того ж року автор завершив “Ключі щастя”, але в останню мить змінив назву. “Перед сходом сонця” –такий заголовок відтепер мала біографічна повість Зощенка, яка стала трагічною для письменника. У повісті він звертався до особистого досвіду різних періодів життя, починаючи з дитинства, розглядав та аналізував ці епізоди, намагаючись краще зрозуміти, як саме вони вплинули на формування його психіки.

1943 року “Перед сходом сонця” почали друкувати в часописі “Жовтень”. Але влада не зрозуміла головну ідею написаного, та ще й в умовах війни, коли всі письменники мали працювати на пропаганду та “зміцнення бойового духу”. Твір Зощенка був розцінений як нікому не потрібні дріб’язкові “копирсання в собі”. 1944 року письменника почали піддавати тотальній обструкції. Письменник Микола Тихонов заявив, що у повісті “дійсність показано з обивательської точки зору – потворно викривлено, вульгаризовано, де на перший план висунуто дріб’язковість суб’єктивних почуттів”.

У 1945-му Зощенка розкритикували за оповідання “Пригоди мавпи”, яку сприйняли як “ганебний пашквіль на радянський побут і на радянських людей”. Відтепер за визначенням партійних постанов Зощенко – “паскудник і покидьок від літератури”, який нічим не допоміг радянському народові у боротьбі проти німецьких загарбників, переховуючись в тилу. 1946 року його виключили з Союзу письменників і заборонили публікуватися, чим фактично позбавили засобів до існування. Про Зощенка не згадували в пресі, при публікації його перекладів не вказували прізвище перекладача, майже всі знайомі припинили з ним спілкуватися.

Останні роки письменник провів на дачі. Весною Зощенко отруївся нікотином, це своєю чергою призвело до спазму судин мозку. Михайло Михайлович нікого не впізнавав, не міг говорити. 22 липня 1958 року відійшов у засвіти. Причина смерті – серцева недостатність. Влада заборонила похоронити письменника на Волковському кладовищі, де знайшли свій спочинок чимало видатних літераторів. Тлінки Зощенка поховали в Сестрорєцьку (поблизу Санкт-Петербурга) на місцевому кладовищі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram