У 1970 році через писанину видатного американського письменника Гантера Томпсона виник термін “гонзо-журналістика”. У цьому жанрі журналіст виступає безпосереднім учасником подій, тому він абсолютно суб’єктивний. Це те, що журналіст бачить, чує, відчуває та переживає. Стиль характеризують, зокрема, ненормативна лексика, сарказм і перебільшення. Автор не претендує на приставку “гонзо”, але все, що далі написано – результат його безпосереднього досвіду переживання 18 вересня 2019 року, коли в Києві намагалися вчинити теракт.

Якийсь вар’ят виїхав на середину мосту Метро та заявив, що зараз його підірве. Він розгорнув жовто-блакитний прапор та нібито вимагав зупинити капітуляцію України (потім стало відомо, що в нього якісь негаразди з жінкою – так повідомили офіційні особи). Цікаво, що саме цього дня стало відомо, що міністр закордонних справ схвалив так звану “формулу Штайнмаєра” щодо Донбасу ще 2 вересня. У ній ідеться про особливий статус регіона та місцеві вибори. Але цікавіше, що за кілька годин до зазначених подій повідомлялося про замінування Верховної Ради. Той вар’ят, між іншим, погрожував підірвати не тільки міст, а ще й урядові будівлі. Ну, така собі Надя Савченко в штанях.

Те, що мужик проходив військовий вишкіл, стало зрозуміло одразу, коли поліціянти підняли свого дрона – той його розстріляв із автомата. Людина, яка не вміє стріляти з автомата обісралася би, бо стріляти з автомата легко лише в голлівудських кінах. Ні, звісно, якась тра-та-та вийде навіть у малечі – затиснув скобу та й по всьому. Але щоби влучити в дрон, треба мати до того хист.

Хист горе підривник, як виявилося, мав, бо був снайпером в АТО – ну, так про нього пишуть колеги. Снайпер цей нібито з Криму, що додає особливого забарвлення всій цій історії, яка розгорталася на тлі соціологічного опитування про необхідність виведення Національної гвардії зі структури МВС.

Через цього відчайдуха перекрили значну ділянку Червоної лінії метра та автомобільний рух мостом. І це, звісно, правильно. Силові структури діяли в межах інструкції та намагалися не наражати людей на небезпеку. Але що робити місту, де переїзди через Дніпро завантажені на 140%? Левова частка містян, очевидно, кинулася форсувати могутній Бористен, до середини якого не кожна пташка долетить, через міст Патона. І, власне, цей шедевральний витвір геніального інженера перетворився на пастку, з якої, здавалося, неможливо вибратися.

Мені конче необхідно було дістатися Лівого берега Києва. Як мінімум, я там народився. Як максимум, я живу там досі. Тому зі станції “Золоті ворота” я доїхав до “Дружби народів”, де курсують усілякі маршрутки, тролейбуси та автобуси. Я застряг на розлогій зупинці наземного транспорту. Тут не зрозумієш, де що зупиняється. Але цього разу такі знання не стали би в пригоді, бо нічого не зупинялося.

Люди заполонили першу смугу та намагалися зловити попутку принаймні через міст Патона. Усі вже зрозуміли, що на громадський транспорт сподіватися марно. Він просто не справлявся з тим потоком, який хлинув разом із закриттям низки станцій метра. За той час, що я чекав на зупинці, під’їхав лише один автобус. Водій не хотів відкривати двері, але його змусив розлючений натовп, який буквально штурмував транспортний засіб. Насамперед у черево автобуса лізли дебелі мужики. Якісь панянки бальзаківського віку кричали їм у спини, щоб пропустили жінок. Це, шановні, вам не Титанік, а урбанізовані будні мегаполіса, де кожний сам за себе.

Маршрутки – одвічне зло кожного міста – просто не зупинялися. Їхні керманичі піддавали газку, коли на тіло чергово жовтого монстра сипалися удари та трьохповерхові матюки. Приватні автівки не зупинялися теж. А ті, що зупинялися, хотіли грошей. Астрономічних. Як вам забава – перемахнути Дніпро за 400 гривень? Якийсь чолов’яга підібрав двох хлопців. Ще один – забрав чотирьох дівчат. Люди на зупинці об’єднувалися в такі собі анклави, щоби скластися грошима та здолати могутню річку. А що – гуртом добре й батька бити. Можливо, сьогоднішній невдалий теракт створив нові сім’ї, які поліпшать демографічну ситуацію в країні – нас уже менше 42 мільйонів, якщо вірити Держстату.

Хлинув дощ.

І от мені цікаво – усім цим водіям, які пролітали повз, було так важко підхопити з собою пасажира чи двох? Не за гроші, ні, а просто тому, що люди опинилися в безвиході?

Зажралися ми, шановні. Я пам’ятаю 18 лютого 2014 року, коли в Києві закрили метро. Я їхав із Майдану ледь не останнім поїздом – за мною закривали станції. Щоправда я дізнався про це лише в офісі, коли до нього дістався. І тоді люди проявляли більше свідомості, допомогаючи тим, хто опинився в біді. Учора ми всі опинилися в біді.

Я вірив у солідарність українців до останнього. Вона розбилася на друзки, коли мені довелося пробиратися манівцями до мосту Патона – на бокових з’їздах-під’їздах до нього ніхто нікого не пропускав. Так, там пішоходам не можна ходити, але ми йшли. Ми перелазили через відбійники невеличкими стайками, щоби скоріше дістатися додому. У той момент здавалося, що “Рендж-Ровери” піддають обертів двигунові, аби проскочити перед зухвалими двоногими, що по-цап’ячи скакали через огорожі. А дощ лив та лив, перетворюючи асфальт на ковзанку. “Рендж-Роверам” роблять хороші гальмівні колодки. Вони навіть мокрі не скриплять.

Якби кожний водій, що проїжджав повз зупинку на Дружби народів, узяв би по два пасажири, то ніякої тисняви не було би, нікому не довелося би порушувати правила дорожнього руху, щоб вийти на міст. До речі, це питання до міської влади – чому на міст Патона не можна зайти по-прямій? Туди взагалі можна пішки зайти з Дружби народів? Ви там самі ходили? Місто, яке ставить у пріоритет автівку, а не пішохода приречене на вимирання. І вчорашній день довів це наочно – пішоходи перевалювали через міст Патона швидше за авта.

Взагалі, щоби зрозуміти стан сьогоднішнього суспільства не треба проводити ніяких соціологічних опитувань, чи якихось інших досліджень. Достатньо почитати коментарі у Фейсбуці під актуальною темою. Вчорашні намагання вчинити теракт були надзвичайно актуальними. Перше, що почали писати під новиною про озброєного чоловіка, який захопив міст, – це пласкі жарти. Здавалося, що кожний другий коментатор – колишній гравець КВК. Ні, звісно, горе легше переживати, сміючись, українці завжди славилися своїм почуттям гумору, але, вибачте, всьому є межа.

А ще тішили диванні експерти, які галасували, що мужика з мосту треба прибрати снайпером. Висувалися якісь теорії про детонатори зворотної чи не зворотної дії та радіочастотні глушилки. Якщо ви такі великі експерти, то чому вас на тому мосту не було? Чому ви не працюєте в правоохоронних органах? Насправді я радий, що мою безпеку гарантують професіонали, а не експерти з фейсбуків. Такі експерти нарадять лікуватися подорожником. А всім, хто вважає наших правоохоронців дилетантами, можна побажати всяких Дукалісів та Ларіних з “Вулиці розбитих ліхтарів”.

Дивували журналісти, які в прямому етері показували позиції силовиків, передавали кожний їхній крок. Ви не думали, що трансляцію міг дивитися терорист або його спільники? Добре, що все обійшлося без жертв, але на той момент ніхто достеменно не знав ступеня загрози. Інформувати населення, звісно, треба, утім робити це так, щоб не заважати правоохоронцям робити свою справу. Гонитва за сенсацією може привести до фатальних наслідків. Це не ігри та не кіно, де є сценарій, і гарні хлопці завжди перемагають.

Чоловіка затримали. Опору він не чинив. І, слава Богу, все закінчилося саме так. Нам дуже пощастило, що за 28 років Незалежності, ніяких серйозних терактів у нас не було. Але гарантувати, що їх не буде й надалі, не може ніхто. Треба вже усвідомити, що озброєна людина, яка погрожує щось підірвати, – це не “якийсь наркоман”, а загроза. І на будь-яку загрозу реагувати треба адекватно, особливо в країні, де шостий рік триває війна.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram