Кільканадцять років тому в Криму, у черзі до лікаря, підслухав розмову двох літніх жінок. Вони не були знайомі між собою, але слово за слово, питання за відповідь, відповідь на відповідь і нудний (та нервовий) час очікування ці жінки провели за приємною бесідою.

Вони несподівано для себе з’ясували, що обидві родом із Золочева. Ясна річ, одразу почався пошук спільних знайомих, відомих обом місць, вулиць, якими ходили, тощо. І обидві були ошелешені відкриттям, що жодних збігів і точок перетину в них не знайшлося, ніби йшлося про різні реальності, обох жінок це загнало в глухий кут – нічого спільного між Золочевим і Золочевим.

Усе пояснювалося просто: одна була з Золочева, що у Львівській області, інша – із Золочева, що на Харківщині. Просто однакові назви міст.

Знак рівності
Років 25 тому в Криму, де я тоді жив, трапився випадок, не дуже політичний, і аж ніяк не глобальний, проте показовий у сенсі розуміння того, що відбулося з Кримом і сходом країни.

Таке часто трапляється: є український Галич і Галич у Костромській області Росії, мешканців обох міст називають галичанами; був Нью-Йорк на Донеччині та досі є Женева в штаті Алабама, США. Є маленьке містечко Балтимор у Ірландії та велике місто Балтимор у штаті Меріленд, США; є Монтана у Болгарії і штат Монтана у США; Перт у Шотландії і Перт в Австралії. Людям властиво переселятися в далекі краї у пошуках кращої долі, і водночас тягнути з собою старі назви.

Але Золочів і Золочів – не просто збіг, це явище. Причому суто українське явище. Адже з Галича в регіон Біловоддя переселялися хоч і слов’яни, але ще не українці. Насправді варіантів розвитку нашої країни було більше, ніж два: крім досить потужного після обох уній промосковського вектору (назва країни Малоросія), мали ще й альтернативний проект унії – Костянтин Острозький готував об’єднання православної церкви з кальвіністами, що відкривало би нам перспективу зв’язків з протестантською цивілізацією Європи та її патронат; країна б у такому разі могла називатися Руссю, Рутенією чи Волинню, але навряд чи Україною.

Унія 1596 року не лише поєднала церкву в Україні з папським престолом і великим католицьким світом, вона роз’єднала, на жаль, наш народ, який на той час ще мало пов’язував себе з етнонімом “українці”. Цей останній чинник дозволяв кому завгодно, різним політичним силам, що могли тут тільки бути, вести населення туди, де вбачалися їм свої власні інтереси – ідентифікація за конфесіональною ознакою брала гору над етнічним, класовим чи національним ототожненням. Для сімнадцятого сторіччя то було нормою – згадаймо німців, які різали співвітчизників “не тої віри” (протестанти або католики) у Тридцятилітню війну.

Згодом виникла малоросійська легенда, що Золочів-слобожанський отримав назву через те, що тут, після битви 1680 року, кримський хан викинув у річку, тікаючи від козаків, усе золото, що мав при собі. Щоправда, Золочевим воно називалося ще за три роки до тієї битви.

Ми є державою з альтернативною історією, втіленою наочно. Та частина мешканців галицького Золочіва, що обрала собі “істинну” православну віру (МП), спокусилася на щедру московсько-малоросійску пропозицію, й переселилася на Слобідську Україну, а місто, яке вони заснували, отримало стару назву – Золочів. Вони втікали від жахливої Європи, вони покладалися на Росію (на той час – Московію).

Читайте також: Джайлс Флетчер – перший соціологічний опис російського суспільства

Микола Бердяєв, філософ з Обухова, писав років сто тому, що німець покладається на себе і вірить у те, що він врятує Німеччину, а росіянин навпаки – покладається на матінку-Русь і вірить, що вона його врятує. Два Золочіва – західний і східний – ніби два полюси України. Однієї країни з двома альтернативними історіями.

В підсумку у “фінал” історичної боротьби за територію, що нині зветься Україна, вийшли тільки дві геополітичні сили – Московія та Австро-Угорщина. Один Золочів опинився у Харківській губернії Російської імперії, а інший – у Галицькій провінції Австро-Угорської імперії. Вихідці з Золочева-галицького воювали у Першу світову, за “німців”, а вихідці з Золочева-солобожанського за “росіян”. Де Австро-Угорщина? Де Російська імперія? Обидва Золочева знову в одній державі.

І після того, як жахнув Чорнобиль, потім жахнув весь комунізм, і СРСР почесно капітулював у Холодній світовій війні, у часи, коли ніхто, включно з ЦК КПУ, не знав, як виходити з глухого кута, в якому опинилася одна шоста частина суходолу – погляди українців спрямувалися на захід, і не тому що захід – це Європа, а з простої причини: це була не те, щоб Європа і навіть не “П’ємонт”, а реальна альтернатива зотлілому малоросійству, що дійшло свого дна у вигляді совдепівського балагану.

Ми є нація на межі. На краю. Отже, ми приречені на постійний вибір. На відміну від більш стабільної Росії, вибір у нас є завжди.

Ми є нація уній – отже, ми вміємо домовлятися, ледве завбачимо десь спільний інтерес. Це наш і тільки наш історичний досвід. Не варто його забувати.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter