Формально, прописки в Україні не існує з 2003-го, коли за рішенням Конституційного суду її мали скасувати як таку, що порушує норми прав людини. Але замість ліквідувати – прописку просто перейменували на “реєстрацію”.
Гарна назва прийнятого п’ятнадцять років тому закону “Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання” нівелюється статтею 6-ю цього закону, де після декларативних запевнень, що ви, звісно, маєте право вільно пересуватися та міняти місце проживання, але зобов’язані реєструватися, якщо переїдете на інше місце.
Це відбувається в країні, де десятки мільйонів громадян працюють далеко від домівки, відповідно, проживаючи не “за місцем реєстрації”, бо житло в одному місці, а робота – в іншому. Так жити неможливо, проте доводиться.
У країні, де сотні тисяч громадян не з власної волі полишили “місця постійного проживання”, внаслідок російської агресії. Парадокс, але я, як громадянин України, міг бути членом однієї з дільничних виборчих комісій, однак голосувати на тій дільниці не мав права, як незареєстрований на “материковій” території України.
Ще один парадокс: страждають від злочинної недолугості нашої “омріяної” держави насамперед патріоти, люди, які могли б лишитися в Криму чи Севастополі, стати на боці “ДНР” і “ЛНР”, але обрали Україну. Чи мають вони доводити свій патріотизм пострадянським бюрократам?
Наприклад, студенти з Криму, які навчалися тут, на період навчання мали тимчасову реєстрацію у гуртожитках, але по закінченні освіти ці люди мусять “виписатися” (чи то “виреєструватися”?) з гуртожитку – у нікуди, практично в бомжі. Що їм, повертатися на окуповану територію? На додачу, “бонусом” від представника (радше представниці) державної влади можуть ще й почути: “У вас же там, у Криму, не стріляють”.
Захищати свої права у встановленому законом порядку? Але “встановлений законом порядок” теж передбачає наявність реєстрації.
У країні, де вводять “модні” пластикові картки, чим лише ускладнюють проблему – передбачити можливості змінювати реєстрацію в ID-паспорті не додумалися. Яка була при отриманні – така й залишиться на решту життя, а якщо не було жодної – то й не буде!
Зареєструватися ж необхідно протягом 30 днів, і твоє особисте горе, що не маєш де, бо в гуртожитку для вимушених переселенців реєструватися заборонено, а в орендованій квартирі зробити реєстрацію не дозволяє хазяїн.
Радянська прописка і “новошведська сім’я”І за все від неньки тим, хто мав нещастя в ній народитися, – штраф, штраф, штраф!
У країні, що проголосила курс на Європу, але водночас не може позбутися тягаря, впровадженого точнісінько в 1932 році, коли курс був геть іншим – на посилення тоталітаризму. В Європейських країнах громадянам нема необхідності доводити своє право на: участь у виборах, соціальну допомогу, освіту, офіційне працевлаштування – місце проживання є місцем проживання, просто адреса, і все.
У країні, куди вільно приїздять сотні тисяч негромадян, тобто нелегальних мігрантів, оселяються тут, і, не маючи ілюзій, що це їхня рідна держава, лишаються тут. Не думаю, що тітонькам з Державної міграційної служби під силу зупинити процес безконтрольної навали мігрантів, адже вдавати бурхливу діяльність із обліку поголів’я українців набагато простіше. І безпечніше.
Нарешті, у країні, де проголошено перехід до “діджитал-держави,” а насправді – цей діджитал вже опанував життям українців і без державних, сумнівної якості, послуг.
Два місяці тому я поґуґлив, де в Києві можна придбати електрочайник, скільки ці прилади нині коштують і які кольори пропонуються. Починаючи з наступного дня Фейсбук, що формально не має жодного стосунку до Ґугла, став активно рекламувати мені електрочайники в Києві з доставкою або самовивозом. Реклама електрочайників почала приходити на електронну пошту, що нагадувало змову роботів. Так працює сучасна цивілізація, втілилося те, про що в дитинстві я читав у книжках письменників-фантастів.
Якщо ти користуєшся банківською карткою – банк знає і номер твого мобільника. Якщо ти користуєшся послугами служби доставки – називаєш оператору номер мобільного телефону, і база даних служби видає твоє ім’я та прізвище.
Тож Quo prodest – “Кому вигідно”? Ясно, що не громадянину, але й не державі, бо неможливість влаштуватися на роботу з офіційним оформленням без позначки про реєстрацію виштовхує працівника у сферу зарплати без сплати Єдиного соціального внеску і податків.
Надання послуг фіктивної реєстрації – прибутковий бізнес на порожньому місці: у Києві реєстрація коштує 5 тисяч гривень на рік, наприклад. Іноземцям – дорожче. Що далі від центру цивілізації, то дешевше – у селі, наприклад, сотню гривень на місяць, але без жодної юридичної підтримки.
Просто все впирається в питання: держава для людей чи люди для держави?
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
