Панас Мирний – псевдонім видатного українського письменника Панаса Рудченка. Він назавжди увійшов до скарбниці української літератури, як один із провідних прозаїків другої половини XIX століття. Його твори продовжують читати та цінувати й у наші дні.

Народився Панас 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині. Батько був бухгалтером повітового казначейства, мати займалася господарством. Сім’я жила бідно, батькового мізерного заробітку майже ні на що не вистачало, від голоду рятував лише клапоть землі. Навчався хлопець спочатку в парафіяльному училищі, потім трохи в Гадяцькому. У 14 років вже пішов на свій хліб. Працював писарем у Гадяцькому суді, далі – помічником бухгалтера. Одноманітна робота, а після – посиденьки з випивкою та гра в карти дуже не подобалася молодому чоловікові, він вважав за краще проводити вільний час за книгами. На службу йшов, як на каторгу, та пропри все старанно та скрупульозно виконував свої обов’язки. Це дозволило йому дослужитися до чину дійсного статського радника (прирівнювалося до військового чину генерала). Із 1871 року Рудченко прослужив чиновником у полтавській казенній палаті 40 років.

Щоб відволіктися від служби, Панас пробував свої сили в літературі. Спочатку він збирав народний фольклор. Частина цих зібрань була опублікована в 1869 році в збірці “Народні південноруські казки” та “Чумацькі народні пісні” у 1874-му. Їх опублікував брат Рудченка Іван Білик, який ще з 1860-х друкувався в урядовій полтавській газеті, потім видавав збірки казок, перекладав Тургєнєва й писав статті.

Згодом література так захопила Панаса, що він з ночі до ранку просиджував за письмовим столом. Тоді він придумав собі псевдонім Панас Мирний, під цим іменем з’явився його вірш “Україна” й оповідання “Лихий попутав”, які були надруковані у Львові в журналі “Правда”. За кілька років у співавторстві з Іваном Біликом Мирний написав роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні”. Але на Батьківщині його заборонили друкувати через чинний Емський указ. Лише в 1880 році в Женеві роман був опублікований. Він став першим в українській літературі справді епічним полотном, яке відображало життя українського селянства напередодні та під час проведення селянської реформи. Через образ головного героя Чіпки Варениченка автори показали, як сільський хлопець в умовах нестерпного соціального гніту перетворюється на злочинця і зрештою опиняється на каторзі.

У своїх творах Мирний і далі прагнув показати звичайне життя простого люду. Найвідомішими працями письменника стали “Повія”, “Морозенко”, “Лимерівна” та “Лихі люди”.

Тільки із середини 1880-х твори Панаса Мирного знову почали видавати в підросійській Україні, що було пов’язано з певними послабленнями цензурного тиску. Однак він продовжував багато друкуватися в підавстрійських періодичних виданнях.

У Російській імперії Панас Мирний зробив дуже успішну чиновницьку кар’єру. Він дослужився до цивільного чину дійсного статського радника, що відповідало генерал-майору в армії або контрадміралу на флоті. Мав усі імперські ордени до Святого Володимира 4-го ступеня включно. І водночас, був активним діячем українського національно-визвольного й культурного руху. Як таке можливо? Допомагав псевдонім. Недолугі царські жандарми так і не здогадалися, що під ім’ям “Панас Мирний” переховується чиновник полтавської казенної палати Афанасій Якович Рудченко.

Тож Панас Мирний брав участь у діяльності революційного гуртка “Унія”, був співорганізатором зведення пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві та відзначення роковин від народження і смерті Тараса Шевченка, виступав у пресі зі сміливим заявами, закликав до надання жінкам рівноправності з чоловіками, протестував проти заборони на святкування 100-річчя від народження Великого Кобзаря.

Під час Першої світової війни й Української революції до всіх суспільних негараздів додалася ще й родинна трагедія письменника. Старший син Віктор Рудченко, який закінчив юридичний факультет Московського університету, був мобілізований до російської армії і загинув 1915 року під Рівним. Наймолодший син Леонід, який навчався у Київському артилерійському училищі, вступив до лав Армії Української Народної Республіки й загинув навесні 1919 року в боях проти більшовицьких загарбників. Середній син Михайло теж пішов воювати зі студентської лави – спочатку до царської армії, потім до білогвардійської, зрештою до більшовицької. Тільки він пережив батька, і згодом навіть очолював його музей у Полтаві.

Сам Панас Мирний протягом останніх років життя, попри хвороби та соціально-політичні потрясіння, був змушений працювати у фінансовому відділі, щоб прогодувати велику родину. Більшовицький режим він не сприймав, вважаючи його надто радикальним і жорстоким. Білогвардійський – аналогічно зневажав за прояви російського імперського шовінізму. Продовжував займатися літературною працею, зокрема перекладами з іноземних мов. Але в січні 1920 року його вразив інсульт. 28 січня письменник відійшов у вічність. Поховали його на старому військовому кладовищі Полтави поруч із сином Віктором. 1936 року більшовицька влада знищила цвинтар, але тлінки Панаса Мирного перенесли до місцевості Зелений Гай, де він колись любив відпочивати.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram