Осип Станімір – один із тих українців, які зі зброєю в руках самовіддано боролися за незалежність і соборність України ще на початку XX століття. Він з’явився на світ 130 років тому, 21 квітня 1890-го, в селі Ладичин Тернопільського повіту Королівства Галичини та Лодомерії Австро-Угорської імперії (нині це Теребовлянський район Тернопільської області). Закінчив народну школу в рідному селі, а в 1904-1912 роках отримав освіту в Тернопільській гімназії. Після цього пішов на службу до австро-угорської армії у 27-й піхотний полк, закінчив офіцерську школу в Любляні (нині Словенія). З початком Першої світової війни брав участь у бойових діях проти російських військ, отримав звання лейтенанта й оберлейтенанта. В одному з боїв 14 лютого 1915 року потрапив у полон і більше ніж два роки провів у таборах за Уралом і в Сибіру.

Початок революції в 1917 році подарував полоненим галичанам надію на швидке визволення. Із газет вони дізнавалися про події в Україні, про створення Української Центральної Ради, про початок українізації в російській армії. Скориставшись цим, Осип із товаришами утік із табору й приєднався до українізованої військової частини. Після восьмиденної подорожі галичани прибули до Києва та вступили до організованого тут Галицько-Буковинського комітету. Про революційний Київ у другій половині 1917 року Станімір згадував:

“Тут була свобода в повнім значенні того слова, без пана й Івана, без війська, поліції й міліції. Кожний громадянин робив, що хотів і як хотів. На вулицях і площах Києва, а навіть в самому будинку Центральної Ради відбувалися безнастанно мітинґи і дебати. Україна стала найдемократичнішою державою на світі”.

Але дуже скоро більшовики з Росії почали збройну агресію проти УНР. Станімір разом із іншими галичанами взяв участь в обороні Києва від муравйовців. Та після відступу Центральної Ради з українським військом на Волинь вони вирішили за краще повернутися до Галичини на правах колишніх полонених. Австро-Угорщина в той час нагально потребувала досвідчених військових, тож Осипа Станіміра направили на Італійський фронт, який в 1918 році став основним для імперії Габсбурґів.

Саме там, в Альпах, Станіміра застав листопад 1918-го – завершення Першої світової війни й розпад Австро-Угорщини. Зібравши понад тисячу військовиків-українців, він вирушив ешелоном до Галичини, де починалася війна між Польщею та Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР). Станімір приєднався до лав 8-ї Самбірської бригади Української Галицької армії.

Під час польсько-української війни 1918-1919 років Осип взяв участь у боях під Хировом, Перемишлем, Городком, Судовою Вишнею, у Вовчухівській та Чортківській офензивах. Але під тиском переважних сил ворога в липні 1919-го довелося відступити на Поділля, з’єднавшись із Дієвою Армією Української Народної Республіки. Разом наддніпрянці й галичани повели наступ проти більшовиків на Київ.

Увечері 30 серпня 1919 року сотник Осип Станімір на чолі 2-го куреня 8-ї Самбірської бригади УГА одним із перших вступив до визволеної столиці України. Його курінь зайняв середмістя – Думську площу (нині Майдан Незалежності) та будівлю міської думи. Але тут сталося те, що пізніше отримало назву “київська катастрофа”: конфлікт із білогвардійськими військами й втрата Києва. Українські військові отримали наказ “Обсадити, але не стріляти”, – тобто зайняти Київ, але у протистояння з білогвардійцями не вступати. Діючи більш нахабно й агресивно, денікінці швидко опанували Києвом і витіснили українців. Станімір був навіть взятий в полон, але найближчої ночі зумів утекти.

Подальша доля Галицької армії була тяжкою – запеклі бої проти білогвардійців, епідемія тифу, вимушений перехід на сторону білих, потім червоних, зрештою, спроба приєднатися до Армії УНР у квітні 1920-го і роззброєння поляками. Та Осип Станімір зумів-таки дістатися Дієвої Армії УНР і вступити на службу до 5-ї Херсонської дивізії, з якою відбув кампанію 1920 року проти більшовиків. Однак конфлікт між наддніпрянським і галицьким політичними керівництвами розростався, і воїни-галичани отримали наказ залишити лави Дієвої Армії УНР. Станіміру разом із товаришами вдалося прорватися до Чехословаччини, де їх інтернували.

Розмірковуючи над причинами невдачі визвольних змагань початку XX століття, Осип Станімір писав:

“Війну ми мусіли програти, бо війну провадив не весь наш нарід, а тільки найсвідоміша його частина, мала горстка, зорганізована в Українську Армію. Вона була змушена й воювати на різних фронтах і при цьому мала сама себе прохарчувати, узброїти, зодягати та лікувати з недуг. Державу ми запропастили мимо догідних та сприятливих революційних обставин, а причина цьому наше незнання й невміння творити власну державу та загальна непідготованість – національна, політична, господарська, військова й адміністраційна, а в слід за тим брак ясної визвольно-політичної ідеї, ідеї української державности. Ця непідготованість була наслідком довгого, 260-літнього перебування українського народу під московською владою, яка ставилась до українців й українства ворожо. Почуття меншевартости і брак довір’я у власні сили – це спадщина довголітньої неволі, і тому ми уважали себе нездібними до творення власної держави. Всі ми сподівались, що прийде хтось і зробить нам щось”.

У міжвоєнний період Осип Станімір закінчив віденську Торговельну академію, займався кооперацією в Галичині (Підгайці, Дрогобич, Перемишль). Був одружений з Оленою Чайковською – другою донькою відомого українського письменника та громадського діяча Андрія Чайковського, яка 1927 року померла під час пологів.

Після Другої світової війни Станімір переїхав до Канади. 1966 року власним коштом видав спогади під назвою “Моя участь у визвольних змаганнях”, які, попри все, завершив на оптимістичній ноті:

“Війну з поляками і москалями ми програли і втратили свою державу. Та це тільки тимчасова втрата, бо ідея Української Самостійности і Соборної Держави живе між нами. Вона є всюди, де тільки живуть українські люди. Ідея української державности невмируща, як і невмирущий український страдальний нарід”.

Фото: Дуліб/CC BY-SA 4.0

Осип Станімір працював і над наступними книжками – “Критична оцінка наших визвольних змагань” і “Значення першого Листопада”, але не встиг їх завершити. Пішов із життя 13 лютого 1971 року в Торонто, похований на цвинтарі Парк Лан.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram