Видатний український письменник-гуморист і сатирик Остап Вишня з’явився на світ 13 листопада (сам він у своїй автобіографії вказував 12-те число) 1889 року в селянській родині на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області). Справжнє ім’я та прізвище при народженні – Павло Губенко. У родині було аж 17 дітей.

Початкову освіту Павло здобув у повітовому Зінькові. Далі хотів влаштуватися до Глухівської вчительської семінарії, але в батьків бракувало коштів. Тому його відправили до Києва, навчатися в військово-фельдшерській школі на Печерську, де вже здобував освіту старший брат Василь. Навчання там велося за державний кошт, оскільки батько був відставним унтерофіцером.

1907 року Павло успішно закінчив Київську військово-фельдшерську школу, після чого деякий час перебував на військовій службі, а потім працював хірургом у київській лікарні Південно-Західної залізниці. Проте лікарська праця не надто приваблювала його. Павло дедалі більше цікавився літературою.

“Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати”

Екстерном здав іспити за гімназійний курс, а в 1917 році вступив до Київського університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет.

Та буремні революційні події завадили подальшому здобуванню вищої освіти. Павло Губенко вступив до лав Армії Української Народної Республіки. Зробив швидку кар’єру: став начальником медично-санітарного управління міністерства шляхів УНР. Саме тоді він і почав публікуватися. У листопаді 1919-го в Кам’янець-Подільську, який був тимчасовою столицею УНР, у газетах “Народна воля” і “Трудова громада” побачили світ його фейлетони “Демократичні реформи Денікіна” і “Антанта”. До речі, їх потім друкували і в радянські часи, але не зазначаючи, що написані вони автором під час перебування на українській службі.

Невдовзі після того Павло потрапив у полон до більшовиків. На волю його відпустили тільки 1921 року. Оселившись у Харкові, тодішній столиці УРСР, він став співробітником газети “Вісті ВУЦВК”. А 22 липня 1921-го на шпальтах “Селянської правди” вперше з’явився псевдонім Остап Вишня, під яким письменник й увійшов у літературу.

Саме тоді, у відносно помірковані в ідеологічному плані часи непу та українізації, повною мірою розкрився талант митця як гумориста й сатирика. Уже в першій половині 1920-х він стає одним із найпопулярніших в Україні майстрів слова, який простою, доступною для найширших народних мас мовою реагує на найбільш актуальні й злободенні теми. За підрахунками літературознавців, за весь період творчої біографії Остап Вишня опублікував у “Вістях ВУЦВК”, “Селянській правді”, “Червоному перці”, “Радянській Україні” та інших періодичних виданнях понад 2 500 творів – фейлетонів, гуморесок, усмішок. Протягом 1920-х і початку 1930-х було видано й низку збірок його творів: “Вишневі усмішки (сільські)”, “Реп’яшки”, “Вишневі усмішки кримські”, “Лицем до села”, “Вишневі усмішки кооперативні”, “Вишневі усмішки закордонні”.

У 1924 році в Харкові Остап Вишня одружився з акторкою театру Варварою Маслюченко. Вони познайомилися на спектаклі про Жанну Д’Арк, де Варвара виконувала головну роль. Перша дружина на той час померла від тифу, від цього шлюбу залишився син В’ячеслав (1923-2002).

Вірне подружжя – Павло Михайлович Губенко і дружина Варвара Олексіївна

25 грудня 1933-го Остапа Вишню заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, тероризмі та підготовці вбивства другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева під час Жовтневої демонстрації (не зайве нагадати, що цей більшовицький діяч, один із організаторів Голодомору і масового нищення українських церков, сам був розстріляний як “контрреволюціонер” у 1939-му). За абсолютно надуманим звинуваченням Вишню засудили спочатку до розстрілу, а потім замінили на 10 років виправно-трудових таборів. На це сатирик лише пожартував слідчому: “З таким самим успіхом ви можете мене звинуватити у посяганні на честь Рози Люксембург”.

Покарання Остап Вишня відбував в Ухтпечлазі. У 1937-му вже дивом уникнув розстрілу: його мали етапувати до іншого табору, де й знищити. Але в дорозі письменник тяжко захворів на запалення легень, і його зняли з етапу.

Того самого року в Лук’янівській в’язниці Києва енкаведисти розстріляли його старшого брата – також відомого письменника-гумориста Василя Чечвянського.

Іншого разу від етапування на Колиму Вишню врятував комендант табору, який читав його твори. Він повідомив начальству, що в’язня на ім’я Остап у нього немає, приховавши, що той проходить під своїм справжнім ім’ям Павло Губенко. А ще якось вдалося навіть домогтися переведення на легші роботи, оскільки Вишня допоміг конвоїру, в якого стався гострий напад апендициту, дістатися табору.

1943 року, коли Червона Армія почала виганяти нацистів з України, Олександр Довженко вмовив першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова домогтися від Сталіна звільнення Остапа Вишні. Він знову став потрібен радянській владі як сатирик і як пропагандист – треба було надихати народ на боротьбу проти гітлерівців. Виявилося, що, перебуваючи в таборах, Остап Вишня навіть не знав, що вже два роки триває війна СРСР проти Німеччини! Але тепер він знову на свободі й 26 лютого 1944-го “Радянська Україна” вперше за довгі роки публікує його новий твір – усмішку “Зенітка”. Перед тим, як повернути Остапа Вишню в Україну, його певний час лікували й відгодовували у московській лікарні – адже після ув’язненні він скидався на ходячого мерця.

Слід відзначити, наскільки цинічно радянське літературознавство пояснювало десятилітнє “мовчання” письменника. Навіть у виданні його творів 1984 року, яке побачило світ під егідою Академії Наук УРСР, щодо цього міститься лише одне речення: “Як відомо, перед цим у його роботі була вимушена перерва, викликана несправедливими, допущеними в умовах порушення ленінських принципів законності, звинуваченнями на його адресу”. Саме так – “вимушена перерва”. І більше ні слова.

Радянські можновладці облаштували Остапові Вишні життя в Києві, надали посаду в редколегії журналу “Перець” – аби тільки він працював у їхніх інтересах. Спочатку дали квартиру в будинку письменників Роліт, потім по вулиці Червоноармійській (Великій Васильківській), 6. Реабілітації дочекався лише за рік до смерті – у 1955-му. За свій порятунок Вишня був змушений таврувати не тільки нацистів і фашистів, але й “українських буржуазних націоналістів”. Так, у збірці “Самостійна дірка” висміювалася боротьба ОУН і УПА проти сталінського режиму.

Помер Остап Вишня від серцевого нападу 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому цвинтарі Києва.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram