Художник із національною позицією – так зовсім коротко можна охарактеризувати Опанаса Заливаху. Щоправда, до обох характеристик він дійшов поступово. Народився 26 листопада 1925 року в селі Гусинка на Харківщині в родині коваля. Батька майбутнього митця заарештували на декілька місяців, коли Опанасу було всього п’ять років за те, що той ніби був старостою в часи Центральної Ради. Напевно вже ці дитячі події почали формувати в Опанаса негативний образ радянської репресивної системи. Дитяча психіка надзвичайно гостро реагує на несправедливість, особливо по відношенню до найрідніших.

У 1933 році, тікаючи від Голодомору, батько Опанаса Іван вирішує вивезти родину на Далекий Схід. Тоді просто так не випускали, і він виготовив два вулики начальству села. Так вони оселились в Уссурійському краї. Там у Заливахи прокинулась любов до малювання. У 1941 році він планує поступити в художнє училище, утім, планам завадила Друга світова війна – як наслідок, училище закрили. Сам Опанас переїжджає в Іркутськ. Після війни у 1946 році повторює спробу й вступає в Академію мистецтв у Ленінграді. Щоправда, і цього разу йому не вдалось вдало закінчити навчання. Ще студентом він просто зневажав радянську систему, за що був вигнаний із другого курсу “за поведінку, недостойну радянського студента”, через те, що не прийшов з іншими студентами на зустріч із кандидатом у депутати. Відновитись і закінчити навчання Заливаха зумів тільки у 1960 році.

Шлях до національного самоусвідомлення у художника був не менш тернистим. Родину розкидало широкими землями СРСР. Звісно, багато хто втратив залишки українського, відірвавшись корінням від забутої української землі. Але не Опанас Заливаха. Проживши на чужині майже 30 років, практично все свідоме життя і фактично не пам’ятаючи України, Заливаху щось тягнуло на рідну землю. Про вивчення в школі української мови не могло бути й мови, проте завзятий Опанас вивчає її самотужки. Остаточно усвідомив себе українцем після того, як його запитали хто він за національністю і що може сказати про українців. Заливаха фактично нічого не знав про свій народ. Зрештою, у 1961 році відважується переїхати на захід України – в Івано-Франківськ.

На Галичині у Заливахи відбулося пробудження національної свідомості, любові до українського, що якраз збіглося з тимчасовим відродженням національної культури в Україні, спричиненої “Хрущовською відлигою”. Художнику вдалось навіть організувати невелику виставку. Заливаха часто приїздить у Київ, де знайомиться з іншими шістдесятниками – Іваном Світличним, Аллою Горською та іншими. Відвідує Клуб Творчої Молоді, де збирались його однодумці.

Читайте також: Алла Горська – вбита за любов до України

Як відомо, в СРСР єдиним офіційним напрямом у мистецтві, зокрема живописі, був соцреалізм, що виявився занадто бідним для багатої творчої думки Опанаса. Стиль Заливахи набагато глибший: він вміло поєднував біблійні сюжети з традиційним українським, авангардний стиль доповнював традиційним українським орнаментом.

Опанас Заливаха. “Святе”

Попри “Хрущовську відлигу” КДБ іноді в сміхотворний спосіб придушував свободу творчого виразу. Заливаха оформлював вітрину художнього салону в Івано-Франківську. Робота вдалась і привертала увагу відвідувачів. Щоправда згодом привернула й пильний погляд кадебістів, які ретельно вивчали поєднання синього й жовтого кольорів.

Але справжню “любов до мистецтва” КДБ показало у 1964 році в Києві на 150-річчя Тараса Шевченка. Опанас Заливаха був одним із авторів вітражу “Шевченко. Мати”, створеного на замовлення Спілки художників. Вітраж мав прикрасити вестибюль Університету, і хоч ескізи його були попередньо погоджені з керівництвом навчального закладу Заливаха не раз повертався до образу Тараса Шевченка. І після знищення вітражу образ пророка був ще більш грізним і похмурим. Особливо виразно це ілюструє мозаїка з красномовною назвою “Чи буде суд чи буде кара” і не менш виразним зображенням Шевченка. Звісно, так само як і вітраж, мозаїка була заборонена.

Уже після знищення вітражу було помітно, що “відлига” закінчується. Дива не сталось, після обшуків у 1965 році починається перша хвиля арештів шістдесятників. Близько 20 молодих митців потрапляють у табори, серед них і Опанас Заливаха, засуджений за “антирадянську агітацію і пропаганду”.

За ґратами Заливасі заборонялося малювати, все, що він потайки створював – було нещадно знищено на його очах – ще один вид знущання над митцем. Загалом втрачено понад 200 художніх робіт Заливахи. Ніби його понурі художні роботи несли світло, яку радянська тоталітарна тінь так бажала загасити. Іван Світличний навіть писав заяву, щоб художнику дозволили малювати. Заливасі дали вибір – або малювати в художньому клубі, де зеки створювали агітаційні радянські плакати, або ж не малювати зовсім. Це теж був жорсткий тиск із боку табірної адміністрації, можна тільки уявити, як прагнув художник працювати пензлем і як водночас зневажав радянську систему. Заливаха не зрадив собі й відмовився.


Опанас Заливаха. “Портрет Василя Стуса

Вийшовши на волю у 1970 році, з “малої” у “велику” зону, як називали тоді радянський союз шістдесятники, Заливаха бере участь у похороні Алли Горської, зухвало вбитої в кінці осені того ж року. Жахливі речі творились не лише по той бік ґрат. Художник перебував перед адміністративним наглядом, вдома неодноразово відбувались обшуки. Але великою радістю була можливість малювати.

Табори й весь тиск радянської системи не зламали Опанаса Заливаху. Усвідомивши себе українцем, він вже не зійшов із цього шляху ні в творчості, ні в життєвих переконаннях.

Тільки наприкінці 80-х, коли радянський режим доживав останні роки, до Заливахи нарешті прийшло заслужене визнання. Зокрема його роботи виставлялись на персональних виставках в Івано-Франківську, Львові, Києві, ба навіть за кордоном – Торонто, Лондон та Нью-Йорк.

За незалежної України займався активною просвітницькою діяльністю, плекав відродження національної свідомості.

Дуже скромний, як згадують його друзі, і попри це надзвичайно сміливий та справедливий, не боявся називати речі своїми іменами, різко засуджував будь-яку несправедливість з боку радянської влади. У 1989 році – лавреат премії ім. В. Стуса, а у 1995 році, вже за незалежності отримав премію ім. Тараса Шевченка – чий образ Заливаха неодноразово використовував у своїй творчості. У квітні 2007 року вже у рідному Івано-Франківську зупинилось серце видатного митця. В історії Заливаха залишився чудовим художником із твердою національною позицією.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram