Омелян Ковч – греко-католицький священник, який все своє життя присвятив служінню Богу та людям. Взірець і патріот. Під час Другої світової війни рятував євреїв від знищення (хрестив їх і видавав метрики про хрещення, попри заборону окупаційною владою). За це його самого кинули до німецького концентраційного табору Майданек, де він і помер. У 1999-му Єврейська рада України удостоїла його званням “Праведник України”, а папа Павло ІІ беатифікував його. Нині Українська Греко-Католицька Церква вшановує літургійну пам’ять блаженного священномученика Омеляна Ковча 27 червня за юліанським календарем (14 червня за григоріанським).

Омелян народився 20 серпня 1884 року в селі Космач на Івано-Франківщині. Батько – Григорій Ковч – греко-католицький священник. Окрім Омелька в родині було ще троє дітей. Попри матеріяльну скруту батьки намагалися дати якісну освіту своїм нащадкам, тож Омелян спочатку закінчив місцеву початкову школу, а потім – гімназію у Львові. Продовжив здобувати освіту аж у Римі – в колегії святих Сергія та Вакха, цьому посприяв митрополит Андрей Шептицький. Ще під час навчання та до висвячення Ковч пошлюбився з попівною Марією-Анною Добрянською. У них народилося шестеро дітей.

Після прийняття духовного сану молодому священнику призначили парафію далеко від дому, в містечку Козарац (нині територія Боснії і Герцеговини). Прихожанами були бідні емігранти з України, а тому й родина Ковчів жила в скруті.

Перша світова війна 1914 року розбурхала неспішне й сумирне життя святенника. Він повернувся на Батьківщину, де розгорнулися криваві побоїща. Спочатку до Галичини вдерлися війська Російської імперії, потім ці території намагалася відвоювати Австро-Угорщина, опісля знову росіяни шарпали залиту кров’ю територію. Тисячі українців полягли в тому побоїщі, відстоюючи чужі імперські інтереси. Ціною власних життів поплатилися наші земляки за відсутність своєї держави. Ті ж хто вцілів, осягнувши всю глибину жахіття, почали піднімати поневолену століттями голову й стали на стежину боротьби за свою незалежність. На руйновищах імперій, які під кінець війни доживали свого віку, відроджувалися національні держави уярмлених народів.

Після проголошення ЗУНР в 1918-му, яка охоплювала територію, заселену переважно українцями (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття), почалася боротьба між українцями та поляками, які зі свого боку претендували на територію Галичини. Північну Буковину окупувала Румунія, Закарпаття відійшло до Чехословаччини.

Рідний брат Омеляна – Євстахій – одним із перших став на захист новоствореної Західноукраїнської Народної Республіки. Омелян як священник не міг брати до рук зброю, але його патріотизм був не менший, він не міг стояти осторонь, тому став капеланом. Ковч-старший також служив священником в УГА, проте не довго. У 1919 році Григорій захворів на тиф і віддав Богові душу. Омелян же до останнього духовно підтримував вояків, які, програвши полякам протистояння, відступили на схід. Там вони продовжили боротьбу вже проти більшовиків і білогвардійців, боронячи від загарбників Українську Народну Республіку.

Роман Долинський – підполковник IV Дивізії згадував:

“У час творення Української Галицької Армії о. сотник Омелян (Еміліян) Ковч був призначений полевим духовником Бережанського Коша. Молодий тоді о. Ковч був повний енерґії та сил. Не було кутка в Коші, де наш Духовник не появлявся б кілька разів на день, не було відтинка складного життя Коша, в якому наш Духовник не брав би відповідної для нього участи. Кожного ранку, відслуживши Божественну Літурґії, о. Ковч поспішав до шпиталя, що був уже повний учасників боїв за Львів. Щодня можна було бачити його на полі вправ, в канцелярії, в магазинах, всюди він полагоджував скарги окремих частин чи вояків, завжди знаходив час для вояків та полагодити їх жалі – радше своїм авторитетом та здібністю, як правним реґуляміном”.

Під час одного з боїв, Омелян разом із вояками потрапив у полон до більшовиків. Бранців загнали у вагони й повезли на розстріл. Але священнику ще не прийшов час помирати. На одній зі станцій більшовицький вояк відпустив Ковча, попросивши, щоб той згадував його в молитвах. Тільки-но Омелян вдихнув вітер свободи, як тут же потрапив у новий полон – до поляків. У таборі вирував тиф, щодня сотні бранців гинули від цієї інфекції, Ковч намагався бути біля кожного з них, тому невдовзі й сам захворів. Проте зумів не лише подолати недугу, а й повернутися додому.

У 1922-му Омелян Григорович отримав нову парафію, цього разу в Перемишлянах, що на Львівщині (після війни ці території належали Польщі). Тут окрім українців проживало чимало поляків, євреїв, циган, але люди намагалися ставитися терпимо один до одного, тому жили досить спокійно. Священник окрім своїх прямих обов’язків був активним учасником громадського життя. Він створив Народний дім, де українці проводили національні свята, для поширення знань серед народу, ініціював відкриття читалень товариства “Просвіта”. Клопотався й про утворення Українського банку для певної фінансової незалежності містян.

Поляки ж вбачали в діях отця Омеляна певну загрозу цілісності своєї держави, тому намагалися всіляко обмежувати українців. Першим під репресії потрапив Ковч. За дев’ять років поляки майже 40 разів влаштовували трус в оселі священника. Половина обшуків завершувалася для Омеляна Григоровича арештом. У в’язниці українець відбував то довше, то коротше ув’язнення.

Коли розпочалася Друга світова війна (1939 рік) і в Галичину прийшли комуністи, у місті почалися репресії. Але тепер, передусім, заарештовували поляків, які ще донедавна були держслужбовцями, політичними та громадськими діячами. Ковч не міг залишитися осторонь, тому намагався допомогти своїм вчорашнім кривдникам чим міг – харчами, грошима чи просто підтримував морально. Він вважав, що це його обов’язок.

У червні 1941-го німецькі війська почали свій наступ на територію СРСР. У той час НКВС на території заходу України займалися винищенням “політично неблагодійних”. До їхніх пазурів ледь не потрапив отець Омелян, але небайдужі жителі сховали священника, завдяки чому йому вдалося уникнути арешту, а може й розстрілу. Зрозумівши, що німці дихають у потилицю, радянська влада встелила трупами свій відступ. Їм ніколи було возитися з в’язнями, тому їх знищували без суду та слідства. Тисячі невинних розстріляли в підвалах катівень, серед яких чимало священників.

Ковч знову пережив зміну влади. Тепер поневолювати українців прийшли німці, які хотіли тут створити колонію для Третього Райху. До українців та поляків німці ставилися з презирством, та найгірше було євреям – їх почали винищувати майже одразу. Люди, настрахані репресіями, тремтіли за власне життя. Чого не скажеш про отця Омеляна. Попри можливі наслідки, він завжди чинив по совісті. У вересні 1941-го німці закрили синагогу, де зібралося чимало євреїв і підпалили. Почалася пожежа, люди опинилися у вогняній пастці. На порятунок прибіг Ковч, який німецькою звернувся до солдатів, і попросив щоб його впустили до синагоги. Здивовані нацисти відкрили двері, а Омелян заходився виносити звідти людей.

Це не єдиний героїчний вчинок Ковча. Згодом він почав підробляти метричні виписки з церковних книг, у такий спосіб рятуючи від смерті євреїв. За це отця Омеляна в 1943 році кинули до в’язниці на Лонцького (Львів). На допомогу кинулися родичі, знайомі, навіть митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький намагався домогтися звільнення священника. Але все було марно, адже нацисти вимагали письмового свідчення від Омеляна, що він не буде допомагати євреям, але той затявся. За це його ще довго катували, а потім відправили у концтабір Майданек (німецький концентраційний табір та табір смерті на території Польщі, створений за наказом Гайнріха Гіммлера. Вважається, що через Майданек пройшло приблизно 300 тисяч в’язнів, із яких 80 тисяч було вбито).

Але навіть страшний табір смерті не зміг зламати сильного духом Омеляна Ковча, він писав:

“Я вдячний Господу за його доброту до мене. Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене”.

У таборі Омелян Ковч працював нарівні з іншими в’язнями, а після – виконував обов’язки священника, намагаючись допомогти всім нужденним, розрадити та підтримати. Він не розділяв бранців ні за вірою, ні за національністю. Але в самого сил залишалося все менше і менше. Він не дожив лише кілька місяців до визволення Майданека. Серце отця Омеляна зупинилося 25 березня 1944 року. Його тіло, так само як тисячі інших, спалили в жерлі крематорію. Вогонь знищив тіло, але не пам’ять про нього. Вона залишилася жити в серцях усіх, кого він рятував протягом свого життя.

Папа Іван Павло ІІ під час візиту до України в 2001-му проголосив отця Омеляна Блаженним Священномучеником.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram