Ольга Гаврилівна Водолажченко – українська історикиня, архівістка, джерелознавиця, філологиня. Авторка праць із соціально-економічної історії України XVIII-XIX століть, історії освіти на Слобожанщині й архівознавства. Їй довелося пройти крізь пекло “виправно-трудових таборів”, але вона так і не навчилася кривити душею. Не приховувала ні почуттів, ні ставлення до влади, різко й безапеляційно заявляла про всі її недоліки. А ще була принциповою викладачкою. Ольга Гавринівна, попри вимогу керівництва, навідріз відмовлялася ставити хороші оцінки студентам-неукам, які не бажали вчитися. За це вона залишалася без роботи.

Ольга народилася 28 травня 1888 року в Севастополі. Батько дівчинки – полковник адміралтейства Чорноморського флоту, мати була гувернанткою, за походженням – француженка, тому донька змалку французьку мову знала досконало, пізніше оволоділа англійською, німецькою, польською, сербською, латиною. Коли їй виповнилося вісім років вступила до Севастопольської жіночої гімназії, яку закінчила в 1905-му. Вже в такому юному віці Ольга цікавилася політикою, тому в 1906 році її вислали з міста, буцімто вона вела пропаганду серед матросів.

Ольга перебралася до Харкова. Щоб мати гріш – давала приватні уроки. У той період співпрацювала, а за рік стала членкинею Української соціал-демократичної робітничої партії (виникла в грудні 1905-го з Революційної української партії (РУП), до неї входили інтелігенти, частково робітники й селяни, які підкреслювали національні питання та домагались автономії України).

Окрім того, дівчина вступила до Харківського університету на історико-філологічне відділення. У 1909 році вийшла заміж за студента Трохима Водолажченка й стала матір’ю. У 1912-му, склала випускні ісити, отримала диплом і подалася за направленням до містечка Каразубасар, що в Криму. Там на неї чекало місце викладачки російської мови й історії в чоловічій гімназії.

Але покидати навчання молода жінка не збиралася й майже одразу вступила на словесне відділення того самого факультету, згодом ще й записалася на педагогіку, щоправда на заочну форму навчання. Водолажченко вміло поєднувала навчання, материнство (виховувала двох синів) і громадську роботу.

У 1917-му повернулася до чоловіка в Харків, до цього часу вона вже отримала свої два нових дипломи. Коли Харківське губернське земство організувало курси українознавства, Ольга не могла їх пропусти. З успіхом закінчивши їх, стала вчителькою української мови в Першому реальному училищі. Окрім цієї дисципліни, Ольга Гаврилівна викладала українознавство, історію та російську. Але жінка розуміла – її вабить саме наукова праця.

Із 1919 року Водоложченко працювала в архіві Харківського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва й старовини разом із Дмитром Багалієм. Вона займалася описом, реставрацією та упорядкуванням документів. Із 1921-го – вчена секретарка експертного відділу.

Весною 1922 року Ольга стала аспіранткою Науково-дослідної катедри історії України під керівництвом Багалія Харківського інституту народної освіти. Темою своїх досліджень вона обрала “Шкільну справу в Лівобережній і Слобідській Україні XVII-XVIII століть”. Водночас працювала в підсекції історії України. Її перша наукова робота про Харківський Колегіум XVIII століття отримала схвальні відгуки катедрової комісії.

Після завершення аспірантури в 1927 році не полишила зв’язків із катедрою. Належала до об’єднаної комісії катедр історії української культури й історії европейської культури з вивчення методології історії. Аспірантура визначила й подальший шлях у науці, адже її колегами стали видатні архівісти 1920-х років.

Водолажченко протягом 1920-1930-х років багато займалася викладацькою діяльністю. Працювала в Харківському інституті народного господарства, Харківському інституті інженерів залізничного транспорту (нині державний університет), а також в інституті державної торгівлі. Вийшла заміж за професора філології Гавриленка. Разом вони займалися науковою працею, колекціонували книжки, здійснили кілька поїздок у наукові відрядження – зокрема, до Німеччини та Греції. Найвидатніші її праці:

  • Перша нарада архівних робітників України;
  • Короткий нарис історії архівної справи на Україні та діяльність Укрцентрархіву;
  • З історії Харківского колегіуму у XVIII сторіччі;
  • Школа хартій (Французька школа архівістів-техніків і палеографів).

Але настали страшні часи сталінського терору. 2 серпня 1937 року Ольгу заарештували енкаведисти. Їй інкримінували участь у мітичній українській повстанській організації, яка буцімто мала на меті повалення більшовицького ладу, а також ведення антирадянської пропагандистської діяльності. Чоловік також був заарештований і невдовзі розстріляний. Сина відрахували з університету та не брали на роботу, внаслідок чого він за деякий час заподіяв собі смерть. Донька залишила Україну й виїхала на мешкання аж на Далекий Схід.

Ольгу Водолажченко, попри тяжкий стан здоров’я, засудили на п’ять років відбування заслання у віддалених районах Казахстану. Але прожити там довелося цілих 17 літ – через війну, а потім неможливість знайти роботу в Україні. Лише після смерті Сталіна, 1954 року Ольга повернулася до Миколаєва, де влаштувалася до обласної бібліотеки аж до пенсії. Реабілітували її тільки в 1964-му – “за відсутністю складу злочину”. Проте ці “подачки” від влади не могли повернути ні родини, ні кращих років життя, ні здоров’я. Ольга Гаврилівна пішла з життя від хвороби серця 30 жовтня 1972 року. Поховали її в Миколаєві.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram