Ольга-Стефанія Калиновська. Пісенна столиця України і генетичний код

Левко Дутківський та Володимир Івасюк Фото надане автором

Не встигаємо ніяк за часом. 1989-ий, стадіон “Буковина”, перший  Фестиваль “Червона рута” – як грім серед неба, ще тоді радянського. Йому ось-ось вже тридцять, а в нашій державі, на жаль, все ніяк не можуть зрозуміти, звідки нація бере силу і за що стоять сьогодні наші хлопці зі зброєю і вірою.

Кожен регіон України особливий по-своєму: у всіх своя кухня, звичаї, костюми, орнаменти, майстри, говірка. Кожна область дала Україні і світові не одного талановитого артиста, майстра, науковця. Але, думаю, що те найцінніше в музичній історії нашої держави, котре подарувала їй Буковина – має сьогодні абсолютне право на найвищу оцінку і відзнаку.

Мова йде про геніального чернівецького композитора Володимира Івасюка. Творець славнозвісної “Червоної рути” кілька десятиліть тому й сам не здогадувався, якої сили і значення набуде його майбутній хіт. Тому, на мою і думку краян, Буковину впевнено можна наректи “пісенною столицею України”. Тут варто згадати і такі хіти як: “Водограй”, “Я піду в далекі гори”, “Пісня буде поміж нас”, “Лиш раз цвіте любов” і ще довго можна вести перелік, але направду, отой вектор, котрий дали українській музиці Володимир Івасюк, Левко Дутківський і його “Смерічка”, – це великий виклик не лише тогочасній тоталітарній системі (коли не те, що співати про Україну, але й думати про неї – вважала тодішня влада за грішне), але і сильний поштовх для сучасності (а особливо для молоді краю).

За власними спостереженнями, в період “довоєнний” (себто, десь із початку 2000-х і до 2014-го року) у краї, на жаль, відсоток цінності української пісні був невисокий. Натомість сьогодні нашу рідну чути і в громадському транспорті, і на найбільших площах Чернівців та районів області, і з гаджетів студентів та школярів, і з місцевих радіостанцій. Кажу не лише про сучасні українські гурти і виконавців – наголошую: часто маю змогу чути Сестер Тельнюк, Тараса Чубая, Марію Бурмаку, “ВВ”, Андрія Миколайчука та інших. І від того насправді дуже втішно.

Але, вважаю, що все-таки місцевий менталітет не дає до кінця “розправити крила” краянам і сказати на повну, що я українець, я слухаю країнську, я думаю українською і хочу, аби мої діти говорили українською. Може, для наших треба ще кілька століть, аби таки пізнати себе і свою ідентичність і осягнути свою значущість як громадянина і людини. До них маю побажання на майбутнє: пізнавайте і думайте швидше, бо чергової війни нам не треба.

Чернівецька – найменша область із найбільшим серцем, яке має в собі набагато більше, ніж ми про неї чули і знаємо. Буковина не претендує (хоча спокійно могла б) на якісь грандіозні визнання, але поваги варта. Добре знаю, що львів’яни часто називають свою область “музичною столицею України”. Аналогічну (але про себе) позицію має і столиця держави. Але сьогодні саме хіт нашого чернівчанина “Червона рута” має неофіційний статус пісенного гімну України, саме “Смерічка” і Левко Дутківський дали нашій естраді імена Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару тощо. Бодай би кожному українцеві як громадянину знати і пам’ятати ці імена. Життя дає нам сигнали і вертає нас до знаків минулого – шкода, що чимало сучасників або не хочуть помічати ці знаки, або насправді мають “вади зору” (і це тоді наш великий мінус).

Згадавши про “довоєнний” період (до 2014-го року) у краї і наше ставлення до української музики сьогодні, можна сміливо говорити, що тенденції не зовсім позитивні і найбільша проблема земляків у тім, що упродовж оцих останніх років війни в державі наші “адаптувалися” до такої ситуації, події і втрати набули статусу статистики. Тут хочу наголосити, що маємо і винятки – справді патріотів, котрі не бояться сказати своє слово в очі влади ні на мітингах, ні на зустрічах різної тематики, ні в прямих ефірах та інших оказіях. І коли мова йде про нашу музику і наших легенд-співаків, варто було б у всіх навчальних закладах (хоча б місцевих для початку) якомога більше уваги звертати до цієї теми, бо то є наше. Музичну теорію, котрою в учнів забирають бажання завітати до світу музики, діти не згадають, а впевнена, що імена і хіти наших легендарних буковинських артистів вони збережуть у пам’яті.

Свого часу під час зйомок фільму “Червона рута” в Яремчі (1971) журналіст, фотограф Роман Островський (за його словами зовсім випадково) зафіксував для історії увесь хід знімального процесу, створив безліч світлин із нашими музичними легендами. Але, на мою думку, то не було випадковістю. Минуло кілька десятиліть, і за бесідою він розповів мені чимало цікавих фактів. До прикладу, після того, коли Роман уперше знімкував котрогось молодого артиста-початківця – опісля публікацій його фото у різних виданнях цей артист згодом отримував статус народного (наразі мова йде про Назарія Яремчука).

І таких випадків, за спогадами фотографа, не менше двох десятків. Сам він про себе завжди каже: “Опісля моїх знимків усі молоді ставали народними”. Сьогодні ж фотограф і журналіст – учасник медіатурів на схід держави. Й опісля повернення з останнього він розповів, як нашим по той бік Дніпра не вистачає української пісні: маю на увазі – знання про неї, про музикантів, нашу музичну історію. На його питання: “Ви знаєте, хто такий Володя Івасюк?” – декотрі відповідали: “Ааа, это тот, что поёт там “Червоную Руту”. Відповідь Романа: “Володимир не просто виконує – він автор хіта”.

Але журналіст стверджує, що наші на сході чекають рідної української пісні, нашої підтримки, слова, нас. Натомість, інші здивуються певно (бо мене те вже не дивує), чого у краї Володимира Івасюка сьогодні згадують про композитора і його творчість у кількох акцентах: або це якась імпреза чи вечір пам’яті в Меморіальному музеї Володимира Івасюка, або якийсь тематичний концерт чи ювілейна дата або річниця? І мова йде не лише про рідну Івасюкову Буковину, але і про Львівщину, де наш краянин похований. На Личаківському цвинтарі, коли стою біля Його пам’ятника, щось невідоме тримає  за серце і сильно починає грати у голові Його музика. Такий стан не можна пояснити словами. Особливо, коли дивишся Йому у вічі, поруч – “залишені квіти” і десь вище над головою на “одній українській хвилі” із Володею пташки. Наша Легенда Назарій Яремчук “Пам’яті Володимира Івасюка” співав, що “сивим левом стане Львів, На кого кидаєш Ти друзів і ворогів…”. І місто таки сіріє, коли залишаєш Личаківський цвинтар, на якому навіть трава зеленіша.

Нагадую, Буковина не претендує (хоча спокійно могла б) на якісь грандіозні визнання, але всеукраїнської поваги варта. У свій день народження 4 березня 1979 року Володимир Івасюк сказав: “Решта залишиться для майбутнього, якщо воно в мене буде…”. 2019-го Фестиваль “Червона рута” святкуватиме 30 років. 1979-го – до кращого світу відлетів 30-річний Володя Івасюк.

Часто виникає питання: скільки Його ненаписаних хітів втратила Україна? І яким було б музичне і взагалі майбутнє держави, якби Володимир жив серед нас? Не називайте себе патріотами України і рідної пісні, якщо ви лише раз на рік (якщо таке взагалі буває) згадуєте ім’я композитора чи приходите або приїжджаєте, бо “так треба чи сказали” до Музею. Це думка і щодо львів’ян, і щодо киян, оскільки на багатьох вагомих вшануваннях, котрі мали місце в житті і творчості Івасюка, ані тих, ані інших я не бачу і не бачила впродовж багатьох останніх років. Тому не треба сьогодні бити себе в груди і кричати про власні статуси “музичних столиць”.

Робіть, а не говоріть – тоді і діти наші будуть мудрі, і кордони сильні і захищені. І, звісно, думка буковинців щодо невизначеної долі Фестивалю “Червона рута” (нагадую, присвяченого пам’яті Володимира Івасюка) – Фестиваль має повернутися до Чернівців: тут він народився, тут дав силу і вибухнув звідси. Такою ж була воля батька Володимира – Михайла Григоровича. Бо, знаєте, нам сьогодні треба єдності у всьому: не змагатися у званнях чи статусах, а йти за єдиним вектором, адже маємо один генетичний код. І його найгостріше відчуваєш тоді, коли підхоплюєш мотив, що звучить якимсь невидимим лейтмотивом поруч могили Володі на Личаківському цвинтарі чи як сидиш коло рояля композитора в його Меморіальному музеї. Тоді найкраще говорити із Ним і чути Його ненаписану музику.