Ольга Смольницька. Валерій Шевчук – українське бароко і магія

Ольга Смольницька. Валерій Шевчук - українське бароко і магія. Фото Національний музей літератури

Серпень – щедрий на свята. Особливо 20 серпня, оскільки 20–21-го – якщо вірити нашим пращурам – чаклуни і відьми читають замовляння, які в цей час набувають сили. 20 серпня 1939 року народився письменник, в якому сплелись і християнство, і зв’язок з предками, зіллявшись у високу культуру. Це Валерій Шевчук, якого вивчають у школі та університеті. Цього діяча можна чути на різних презентаціях та інших заходах. Він тримається просто і значущо – лауреат багатьох премій (у тому числі Шевченківської) та відзнак. А головне – його книги доступні, їх можна прочитати і придбати. Він видається і перевидається. Проза, театр (модерний і – наш!), літературознавство, публіцистика, переклади… Отже, це сучасний класик, важливий для українського інтересу.

Як казав сам Шевчук, ідеалом для нього стали Іван Франко і Григорій Сковорода. Це не просто автори, а дороговкази.

Шевчукова творчість – приклад серйозності та першорядності нашої літератури. Валерія Шевчука ідентифікують з житомирською прозовою школою, де поширена химерна проза (бо народився автор у Житомирі), але, як і кожний справжній митець, герой сьогоденного свята ширший за один напрям.

Валерій Шевчук. Фото Руслана Канюки

Життя Шевчука не можна назвати легким, бо старт був досить тернистим. У 60-х рр. він – молодий письменник – мав серйозні проблеми через свої українські погляди і просто самостійне мислення. (Про це вже сказано в різних джерелах). Брат Валерія Шевчука не уникнув п’яти років концтабору. Сьогодні відомо, що удар по рідних був одним з прийомів тодішньої влади – щоб залякати “винного”. Шевчук пережив і період “закручування гайок”: у сімдесяті роки почався страшний наступ на все українське (сьогодні деякі покари за дрібниці здаються анекдотами, але вони правдиві). Письменник творить у шухляду. Це теж корисно, бо можна шліфувати стиль, зміцнювати себе, щоб думки набули більшої зрілості. Розумній людині все на користь.

А з чого починався письменник? Він уважний до історії не лише у своїх творах. Шевчук розповідав, що його дід прийшов з Польщі, мати за документами була полькою (але більшою українською патріоткою, ніж самі українці). Сьогодні він припускає, що предки могли бути українцями, але римо-католиками, і тому записаними як «поляки». Така версія цілком слушна. Але зв’язку з польською культурою Шевчук не полишав. Фактично це його друге крило. Знання мови і літератури, подвійний подих – звідси серйозність його творчого методу. Це не лишилося без нагороди. Ще з 1986 року письменник – “Заслужений діяч польської культури”.

А тепер – про текст. Адже автор – це його текст. Хто з нас не захоплювався “страшним”, не ковтав твори Едґара Аллана По, Лавкрафта й інших зарубіжних майстрів “жахалок”? А у нас є український аналог. Проте – за порядком.

Валерій Шевчук і Віра Вовк у Національному музеї літератури_2018

Уперше я побачила і почула Валерія Шевчука 2011-го, на презентації Віри Вовк – української письменниці в Бразилії, – під час чергового відвідання пані Вірою Києва. Виступав письменник і на інших заходах – у тому числі цьогорічному, коли пані Віра знову приїхала на Батьківщину. Запам’ятались оригінальність та іронія Шевчука, а також розповідь про особисте знайомство з нашою землячкою (яка мешкає в Ріо-де-Жанейро, але вважає себе українською письменницею). Зі спогадів оратора можна було дізнатися більше про Нью-Йоркську групу. Але які були несподівані ілюстрації про шістдесятництво – адже ще в 60-х роках наша “материкова” інтелігенція спілкувалася з еміграцією, коли це було надзвичайно ризиковано. Але, попри ризик, не став винятком і Валерій Шевчук. Враження від цього діяча – як від глибокого, мудрого, здатного з народною хитринкою придивлятися до людей.

Про нього вже багато сказано і написано. Тому – просто кілька вражень. По-перше – велика творча продуктивність. Ось лише кілька художніх книг: “Дім на горі”, “На полі смиренному…”, “Панна квітів”, “Мор”, “Три листки за вікном”, “Птахи з невидимого острова”, “Око прірви”, “Біс плоті”… Багато творів уже активно науково вивчаються, а ще перекладаються – англійською.

По-друге – жанр. Що можна сказати про історичну прозу? А про фантастичну? Від історичної вимагають достовірності. І бажано, щоб не було нудно. Від фантастичності – “щоб було цікаво”, і, звичайно, небанально. А якщо поєднати історичне і фантастичне? І виплітається дивовижний килим. Це – наша, українська, ґотична проза. Але цим – нагнітанням “жаху”, середньовічного і барокового, а насправді – просто тонко виписаного – не обмежується творчий метод Шевчука. Це ще й химерна проза. Базована на нашій міфології, фольклорі. Де буденне – фантастичне, а фантастичне запросто може відбутися з ким завгодно. Навіть відомі українські казки в другій частині повісті “Дім на горі” подані так, що не впізнаються. І головне: вони натякають на сучасність. Тонко, але натякають. І на власну ідентичність, і до жорстокість до жінки, і навіть на екологію (Чорнобиль), і на геноцид нашого народу… Ці “казки-неказки” варто перечитати дорослими очима. А романи-притчі? Наприклад, у школі вивчають “На полі смиренному…” (і я свого часу ним зачитувалася). Трагічні проблеми самостійного мислення постають по-сучасному. Хоча твір замаскований під… Києво-Печерський патерик! Флер старовини, тонка стилізація – але як бере за душу. Отже, проблеми не змінилися? Лишилися ті самі? І люди – ті самі, хай уже вбрані не в корзна чи киреї?

Можна рекомендувати будь-яку книгу Валерія Шевчука. Дехто не сприймає його демонології. Але ж це українські традиції – фольклорні, завдяки яким постали і наші романтики, і Гоголь. У формі начебто фантастичного письменник показує реальне. Його домовики, чорна кума-смерть, вигадані птахи, добрі песики з даром людського мовлення, відьми, біси та інші – привід замислитися, як ми будуємо наше життя. Адже казка на те й створена.

Історик від літератури і літературний історик, письменник змальовує події так, нібито був їхнім самовидцем. Просто сучасний “Літопис Самовидця”. Якщо уважно прочитати, скажімо, новелу “Сота відьма” – про реальну німецьку жінку Катарину Ліпс, котру звинуватили як відьму і спалили, – то стає зрозуміле інше. У ретельно виписаному портреті жінки – безневинної жертви інквізиції, а, точніше, – спочатку чужої заздрості, – вимальовується портрет самого автора. Який жив за тоталітарної доби. Кожний письменник, як би не намагався сховатися, розповідає сам про себе. Катарина Ліпс – як її описує Шевчук – була творчою, геніальною жінкою, чия провина була в тому, що вона… читала книги. А тепер знаймо, що найбільше страчували відьом не за Середньовіччя, а за доби Відродження. А скінчили в Європі, коли ще були живі Моцарт і Бетховен. (У Латинській Америці – ще пізніше). На жаль, у нас теж були відьомські процеси. Шевчук усе це знав, тому доба в його творах – учена, не безпросвітна. А описані механізми допитів нагадують і сучасну автору добу “закручування гайок” – тобто полювання на відьом просто убралося в інші шати. Кому треба, прочитував ці натяки.

Валерій Шевчук, 2018, Національний музей літератури

Але як написати так живо і захопливо на нібито далекі сюжети? Це дуже просто: Валерій Шевчук буквально живе в бароковій добі. Адже писати про неї з такою любов’ю (і вміючи зацікавити читача!) може тільки той, хто чудово знає цю епоху. У випадку Шевчука літературна праця поєднується з науковою і перекладацькою. Науковець допомагає письменнику – і навпаки. Це – перетікання текстів. Назву лише кілька досягнень: переклад українською латиномовної Конституції Пилипа Орлика (зауважу: це перша конституція в Європі!), антології староукраїнської літератури “Пісні Купідона” і “Марсове поле”, хрестоматія-чотиритомник “Слово многоцінне”… Певна, що більшість цих книжок знана сучасній авдиторії. Це переклади зі староукраїнської, польської, латинської мов (і хрестоматія зібрала когорту перекладачів, від Андрія Содомори до самого Валерія Шевчука). Деякі твори покладені на музику й виконуються як народні пісні – наприклад, “одкровення” занадто сучасної черниці XVIII ст. “Сім разів я присягала з милим не гадати” – фактично маніфест жіночої незалежності. Зазначимо: більшість цих видань і перекладів були здійснені не тоді, коли “стало можна”, а коли ще не розпався Радянський Союз, і постать, скажімо, Пилипа Орлика як пов’язаного з Іваном Мазепою була персоною нон ґрата. Головне ще одне: сам письменник, Валерій Шевчук відкривав нам українських державних діячів і як письменників, бо за бароко вимагався гармонійний розвиток особистості. Треба було вміти все.

Підсумовуючи, скажу: Валерій Шевчук – і сучасна людина, і барокова, яка ввібрала найкращі українські традиції. У чому полягає проблема людей, які щиро вважають рідну культуру меншовартою? У тому, що не мають доступу до джерел. Шевчук міг би спочити на лаврах, але хотів, щоб й інші знали те, що доступно йому. Тому й став перекладачем, літературознавцем, антологістом. І на цих книгах навчаються студенти. Тепер зростає покоління, для якого – сподіваюся – імена Юрія Дрогобича, Себастіяна Кленовича та інших поетів-інтелектуалів не порожній звук, і яке знає, що наші гетьмани писали вірші. Це державної ваги  творчість – і головне – не нудна. У нас був свій Ренесанс. У нас було плідне і оригінальне бароко. А головне – маємо плідну і оригінальну мистецьку сучасність, яку треба плекати, щоб ніхто її не зачавив. Усе це є в текстах Валерія Шевчука.