Максим Рильський: поет, естет, універсал

Максим Рильський у Голосієві. Фото надане авторкою

Коли я чую твердження, нібито українській культурі бракує аристократизму, то знаю, що це неправда. Бо наша культура якраз має і селянське, і аристократичне коріння – інша річ, що з обох аспектів робили фальшивку, стереотип, а про аристократизм найчастіше замовчували.

У нас є постать, яка з’явилася в період великих сподівань – а потім великих розчарувань. Наче зліпок діб Ренесансу, романтизму, символізму… Цей поет поєднував у собі найкраще. Виразний неокласик. Потім таврований, далі – нещиро пригрітий владою… Зовні – лаври, насправді – дамоклів меч. Проте завдяки цій людині український інтерес відбувся і сьогодні відбувається. Це Максим Рильський (1895–1964), чий день народження – 19 березня.

Здавалося б, про цього поета вже багато казали, і сьогодні це популярна постать. У Києві багато місць, пов’язаних з Максимом Рильським – у тому числі Київський літературно-меморіальний музей, названий його іменем, у Голосієві. Вірші (але тільки краплинку) вивчають у школі, досі можуть продекламувати: “Як парость виноградної лози, / Плекайте мову…”, або: “Любіть природу не як символ…”. Але під час простого читання віршів або дослідження біографії виявляється: ми знаємо геть не все. З одного боку, Максиму Рильському доводилося бути публічним, з іншого – він був закритим (звідси досить замало його світлин, особливо в молодості). А точніше – був одкритим тільки довіреним людям. Тому багато фактів ми лише відкриваємо тільки зараз.

Що ми знаємо про Рильського? Гідний нащадок двох різних родів, які один одного доповнювали. Батько – етнічний поляк, шляхтич (рід Рильських походить з доби князя Рюрика), кожна ланка в цьому роду заслуговує на окреме дослідження. Але Тадей Розеславович Рильський, “пан Тадеуш”, обрав “немодну” українську культуру. Етнограф, автор багатьох наукових праць про наш народ, Тадей Рильський не підтримав польського повстання, уміючи дивитися на кілька кроків уперед. Він вважав, що треба не руйнувати, а – розвивати, вкладати у культуру. Час показав, що поетів батько мав рацію.

Тадей Рильський навіть одружився з простою українською селянкою, що було моветоном і нечуваною ганьбою для шляхтича. Але Меланія Федорівна Чуприна відзначалася духовним аристократизмом і являла собою сильну індивідуальність. У родині панувала українська культура, малого Максима хрестили у православному храмі – а ім’я батько обрав на честь героя Коліївщини Максима Залізняка. Старші брати, Богдан та Іван, замінили молодшому рано вмерлого батька, прищеплювали освіту – у тому числі знання польської мови. Згодом Максим Рильський опікуватиметься їхніми нащадками – у тому числі підтримуватиме сім’ю Івана, загиблого під час Голодомору 1933-го. І видаватиме переклади свого брата.

Дитина-індиго, український Артюр Рембо – ще 15-тирічним гімназистом Максим Рильський видасть першу збірку “На білих островах” (1910), яку відзначать навіть вимогливі критики. Леся Українка скаже, що саме він мав би написати про Ізольду Білоруку. Куртуазна культура, тонкий смак, відчуття духовної спорідненості з лицарською добою… На схилі літ, переклавши роман Жозефа Бедьє про Трістана та Ізольду (обробку легенд), Максим Рильський складе і цим, і новаторськими науковими розвідками, і виданням творів “дочки Прометея” данину Лесі Українці.

Він починав як символіст, що було логічно: і сам дух епохи, і французька освітня база. Звідси декаданс, бодлеріана: “Люблю отруту, сховану в лілеї”, “Хіба таке життя, потворне і химерне, / Не зветься: красота?” тощо. Але знайомство з Миколою Зеровим розвинуло в поетові інший напрям – неокласицизм. Античність, здобутки французького парнасизму, канонічні форми – але не копіювання чужого, а лише відштовхування од нього, а далі – розвиток свого. І жодного народництва, жодного обмеження. Вільна духом поезія. Зміцнюючи свій талант, Максим Рильський – наймолодший у “гроні п’ятірному” – розвивав нову тематику і, таким чином, не вичерпав себе як поета. Юне буяння барв урівноважується в культурі, на якій був вихований Рильський: “Добре бути молодим / У теплі дні збирання винограду”, “Епоху, де б душею відпочить, / З нас кожний має право вибирати…”, “Благословен хай буде виноград, / Осінній витвір весняного чаду!”. Вино нарешті перебродило і стало благородним напоєм.

“Під осінніми зорями”, “Синя далечінь” та інші книжки зробили його знаменитим. Максиму Рильському тісно в рамках одного напряму і однієї реальності, його поетичний дух – скрізь. Цього поету не могли простити. У 20-х роках відбувається знаменита літературна дискусія. Лещата стискаються. Адже ще в 1926 р. Сталін написав Кагановичу, що непокоїться антиросійськими настроями сучасної української літератури. Насправді можна було приписати літераторам що завгодно. У цей період українська література визначається, якою їй бути, і тяжіє до європеїзму. З’являються люди, які читали зарубіжну класику в оригіналі, і для яких імена Проспера Меріме, Стефана Маллярме, Поля Верлена та інших не порожній звук. Останнє покоління, яке мало класичну освіту. Вони творили і культуру, і цивілізацію та вже цим були ворогами прийдешнього Хама.

Почалися сумнозвісні процеси – сфабрикована справа СВУ (Спілки Визволення України). Цієї “терористичної організації” насправді не існувало, проте заарештували 474 особи – національну інтелігенцію. Це тільки один приклад. Починають арештовувати неокласиків. Аполітичним, їм приписують терористичну змову. Винищили всіх, окрім Юрія Клена (етнічний німець, Освальд Бурґгардт поїхав на “фатерланд”, але загинув у нацистській Німеччині за загадкових обставин) і Максима Рильського. Про це – докладніше.

1931 року, уже п’ять років як одружений, маючи сина Богдана, поет заарештовується. Рік він відбув у Лук’янівській в’язниці, в камері-“одиночці”. Але він не сказав жодного поганого слова про неокласиків, як не ламали поета. І не підписав жодного кривосвідчення. Дружина, Катерина Миколаївна, продає останнє, щоб допомогти чоловіку. На противагу зрадливим “друзям”, вона ніколи не відмовиться від нього. Урешті-решт, Рильського випускають. Він видає збірку “Знак терезів”, де начебто хоче примиритися з новою реальністю. Але ж терези хоч і означають рівновагу, та насправді це хиткий, непевний знак. Чи можуть обидві шальки до кінця врівноважитися?

Офіційно Максим Рильський хоч і вважався “придворним поетом”, але його поезій видавали напрочуд мало і малими накладами. Також Рильський весь час був на гачку – відомо, що поета не раз хотіли розстріляти. Щоб не думати про цей жах, він допомагає іншим і пише – а також поринає у художні переклади.

За офіційними даними, Максим Рильський перекладав з 17 мов. А в картотеці (може, це легенда?) налічили… сорок мов! Попит перевищував пропозицію, оскільки художню літературу бажали читати тільки в перекладах цього поета. Якщо ж той відмовлявся незнанням якоїсь мови, йому робили підрядники. Максим Тадейович був просто завалений замовленнями. Сьогодні ім’я “Максим Рильський” – еталон для рівня поетичного перекладу. Якщо ж переклад не відповідає цій планці, кажемо: “Не Рильський”. У художньому перекладі Максим Рильський міг висловити те, що не завжди йому дозволяли у власній поезії. Недарма улюблений Адам Міцкевич звучить у нього конгеніально – наприклад, таке: “А хто в словах моїх образи тінь вбачає, / Той пса нагадує, що так навик носить / Свого нашийника, аж руку ту кусає, / Що від нашийника бажа його звільнить”.

У 1956 р. Рильський наполягатиме, щоб реабілітували неокласиків – і доможеться свого. У 60-х готуватиме зібрання творів Миколи Зерова, але не дочекається. Зате лишиться його публікація “Микола Зеров – поет і перекладач”, де, користуючись “хрущовською відлигою”, Рильський обілить свого друга і розповість правду про неокласиків.

Важко назвати таку царину, де б Максим Рильський не лишив свого сліду: поезія, проза, переклад, мовознавство, літературознавство… А ще йому належать переклади понад двадцяти опер: “Кармен”, “Травіата”, “Євгеній Онєгін”… На жаль, більшість було втрачено, проте не полишаймо надії, що знайдуться. І згаданий Музей Максима Рильського відродив уже шість опер, перекладених Рильським.

І за життя Рильського, і зараз відзначали та відзначають, що він – найбільш аристократичний з плеяди українських поетів свого покоління. Навіть заздрісники не могли не сказати про талант цього письменника. А ми від себе додамо, що це поет європейський, а також – дуже київський. Не тому, що народився, навчався і багато прожив у столиці, а тому що духом це місто супроводжувало Рильського, де б він не побував: у Польщі, Франції, Югославії, Бразилії… Хоча своєю домівкою поет вважав село Романівку на Житомирщині – рідне село батьків.

Який можна лишити портрет Максима Рильського? Принциповий – і водночас умів дружити, об’єднуватися. “Максим – золоте серце”, який допомагав опальним, на свій страх і ризик. Дотепний, умів жартувати і радіти. Гостинний хазяїн, який вітав молодих поетів у своєму “Голосіївському мануарі”. Глибокий, закритий, але відкритий справжнім людям. В якого були добрий розум і розумне серце. Імпровізатор на роялі, душа компанії, мисливець і рибалка, закоханий у природу, тому що там був вільним. До кінця так і не розгаданий.

Письменник, перекладач, науковець, музикант, композитор, знавець багатьох жанрів музики, у першу чергу опери… Талановитий адміністратор. Навіть один з перших українських екологів – адже завдяки йому за поетове життя нарешті розчистили і привели до ладу знамените озеро біля Музею, і не тільки це. Poeta Maximus. Про Максима Рильського можна сказати ще багато – і певна, що скажуть. Але не забуваймо головного: що завдяки ньому відбувся український інтерес.