Ольга Смольницька. Іван Драч: спроба літературного спомину

Ольга Смольницька. Іван Драч: спроба літературного спомину. Фото: “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Класика завжди лишається класикою. Особливо якщо вона жива. А сьогодні я відчула це особливо гостро, бо дізналася: уранці відійшов у вічність поет Іван Драч. Йому був 81 рік.

Здається, багато хто його знав – і читали, і бачили на врочистостях, на презентаціях, де він підписував свої книги, і просто знали особисто. Можливо, ви бачили його на вулицях чи в соборі – наприклад, Володимирському. Але ще буквально сьогодні здавалося, що Драч є. Виявилося, його не стало.

Розумні люди казали, що він був схожим на сільського дяка – просто гоголівський персонаж. Придивлявся до людей, зовні міг удавати простака, але насправді глибоко розумів, що до чого, і, попри товариськість, не кожного пускав у своє коло.

Моє знайомство з Драчем почалося через текст. У школі вразив іронічний вірш “Крила”, який легко запам’ятався. Потім бачила поета по телевізору, де він розповідав про своє дитинство, далі читала інтерв’ю з ним у газеті… Деякі фрази просто стріляли. Запам’яталася розповідь про віруюче дитинство (у неділю ходив до церкви, фарбував крашанки і взагалі жив звичайним сільським життям, але ж ми знаємо, яке тоді було ставлення до релігії), а ще – як опублікував першого вірша. Згодом довідалась і про авторство сценарію фільму “Пропала грамота” (по-моєму, це кіно багато хто любить), де гоголіані додали абсурду, ще й присмачили “Закоханим чортом” Олекси Стороженка. Вийшов на той час ризикований, але який надзвичайний і мудрий фільм! А потім дізналася, що Драч був автором сценаріїв до інших культових фільмів: “Криниця для спраглих”, “Камінний хрест”…

А поезія! У старших класах, здавалося, багато кого (навіть далеких від віршів) вразили “Чорнобильська Мадонна”, “Балада про соняшник”, а згодом уже своїм студентам я давала аналізувати “Баладу про відро”… Бачити оригінальне в буденному і буденне в оригінальному, мати розкуте мислення – це і є справжня поезія. Був і сюрреалізм – так поет бачив моторошну та абсурдну реальність, щоб не збожеволіти.

А ще згадую молодь, яка переписувала собі його вірші. І просто вражалася – наприклад, “Баладі про Кармалюка”. Але постать Драча ми уявляли ще не так чітко, – уже потім довідалися, що він не існував сам по собі, а належав до шістдесятників, добре знав Дмитра Павличка, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко…

Він вражав метафорами, порівняннями (“зоря-карамелька”) та іронією. Але ця іронія була вистраждана. Наприклад, така “Балада про скромність”: “–Не вистачає йому скромності! / – Кричало круг мене голодне кодло / Скромних графоманів і чесних заробітчан. / – Так, трохи не вистачає йому скромності! / – Великодушно погодились поважні дяді, / Поблажливо дивлячись з критичних Говерл”. А якою ж виявилася та сама Скромність, те божество? Краще прочитайте самі.

А на власні очі побачила Івана Драча 2010 року, коли стала лауреаткою Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара – у номінації “Поезія”. Пам’ятаю, що в поета були гострі, особливі очі, він міг начебто пожартувати, але в цих жартах та іронії була своя глибина. Він розумів, яка людина перед ним – сіра чи незвичайна, сам автор пише чи не сам. Драча важко було по-справжньому вразити – попри зовнішню веселість (як самозахист). І запам’яталися його добрі та – головне – оригінальні – слова про мою збірку “Ангел ночі”. Далі була зустріч у 2012-му, коли стала лауреаткою поетичного вернісажу “Троянди й виноград-2012”. Як зараз пам’ятаю Драча в журі, вручення кришталевої троянди… Але головне – що будь-яка промова Івана Драча на моїй пам’яті відзначалася дотепністю і особливою силою. Проте, якщо поет хотів сказати серйозно, він і казав серйозно, без компромісів.

Востаннє я його бачила торік, на нашій французькій весні в червні – на фесті “Anna de Kiev” (на честь Анни Ярославни) в Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського. Іван Драч був давнім другом нашого Музею, бо ще молодим поетом гостював у Максима Рильського, який передрік новому імені літературне майбутнє. Рильський багатьох виводив у люди – і матеріально, і творчо. Іван Драч, який тоді був серйозним юнаком з пронизливим поглядом, був почутий як поет – і підтриманий.

Тоді, на фестивалі франкофонної літератури, він несподівано з гумором сказав: “Я був у Франції, отже, я франкофон”. Але тут гість вийшов занадто скромним, бо багато перекладав із французької лірики.

Особливо хочу сказати про переклади Івана Драча. На одному з виступів він якось обмовився, що Григорій Кочур і Микола Лукаш – обидва генії, корифеї нашого перекладу – свого часу були його наставниками. І він називав їх “Моцарт і Сальєрі”. Сальєрі – але не заздрісним, а доброзичливим – був Кочур. Григорій Порфирович надсилав Івану Драчу листи з докладним аналізом його перекладів, подекуди кажучи, що результат вийшов далеким від оригіналу. Натомість Моцарт – Микола Лукаш – “поплескував по плечу” (дослівно!) і добродушно підхвалював – мовляв, старайся, давай ще. Обом Драч був дуже вдячний.

Драчеві тексти дуже соковиті, і ця соковитість переходила в переклад. Знаменитий вірш Шарля Бодлера “Альбатрос”, який моє покоління пам’ятає зі шкільних хрестоматій. Багато українських поетів його перекладало. Але у Драча вийшло по-особливому – цікаві знахідки, новотвори, тобто українському поету стало затісно в рамках французького оригіналу: “В польоті буйнокрил – каліка на ногах”. Навіть якщо у Бодлера немає “буйнокрила”, то все одно – вийшло вдало! А кінцівка афористична – що й вимагається: “Поете! Князю хмар твоя подібна сила, / Між блискавок ти свій у грозовій імлі; / Але під шал образ перешкоджають крила / Тобі, вигнанцеві, ступати по землі”. Навіть ті, хто не знав французької, а читали цей переклад, відзначали, що у Драча вийшло темпераментно. У поезії збережено і форму, й ідею, і настрій, а ще – драйв, і це головне. І перекладач знав, що це таке – коли поету підтинають крила, або коли спочатку пускають у лет, а потім стягують на землю.

Гадаю, багато хто напише спогадів про Івана Драча і його життя, за поетовою творчістю захищатимуться дисертації (сподіваюся, і про кіно теж будуть), вірші й надалі розійдуться на афоризми, а від себе хочу побажати: цінуймо поетів за життя. І якими б складними не були стосунки всередині творчих кіл, але краще пам’ятати лише творчість – бо за автора промовляє його текст. Який і соняшниковий, і крилатий.