У Києві є вулиця його імені. Його творчість знають – але насправді тільки здається, що знають. І досі чомусь вважають його, етнічного поляка, “Казимира Великого”, російським художником, хоча сам він вважав себе українцем. І насправді він дуже пов’язаний з українським інтересом. Навіть 8 червня – символічна для нас дата.

Саме цього дня 1915 року було виставлено перший варіант знаменитої картини Казимира Малевича (1879 – 1935) “Чорний квадрат”. Здається, це найбільше знаменита картина художника, сьогодні вона коштує мільйони. Саме її згадують, варто назвати прізвище “Малевич”, начебто митець більше нічого не створив (хоча в нього є і “Супрематика”, і “Чорне коло”, і “Червоний квадрат”, і “Чорний хрест”, і безліч іншого). Про неї навіть ходять анекдоти – наприклад, що в галереї був скандал, бо “Чорний квадрат” повісили догори ногами. Або жартують, що це “Чорна кішка в темній кімнаті”. На уроці біології нам давно наводили цей твір як приклад зорового сприйняття: адже кожний бачить по-своєму “Чорний квадрат”. Для когось це просто квадрат, для когось – пітьма, порожнеча… Але загадок ще більше. Так само є загадки про самого художника. Про Казимира Малевича ходять легенди, деякі факти він неточно повідомляв про себе сам.

Що саме відомо нам – щоб зрозуміти “Чорний квадрат”? Перегорнімо українські сторінки дитинства і юності митця.

Казимир Малевич народився в Києві. Спочатку роком народження називали 1878 рік, але відносно нещодавно зазирнули в записи костелу Святого Олександра, де хрестили майбутнього художника. І з’ясували, що народився митець 1879 році. Потім Малевич згадає: “…мене все міцніш тягнуло до Києва. Неповторним залишався у моїй пам’яті Київ. Будинки, вимурувані з кольорової цегли, гориста місцевість, Дніпро, далекі обрії, пароплави. Усе його життя впливало на мене дедалі більше”.

Донедавна стверджували, що Малевич народився на вулиці Бульйонській (там само, де певний час мешкав Максим Рильський). Насправді митець народився на нинішній вулиці Жилянській, де був маєток його тітки, Марії Оржеховської.

Незаможна сім’я Малевичів мала чотирнадцять дітей (першим був Казимир), але вижило дев’ятеро. Римо-католики, шляхетське коріння. Поляки, мали білоруське коріння (що взагалі для шляхти не дивно). Удома розмовляли польською, на людях – українською (принаймні, цією мовою володів Казік, тобто Казимир, і, головне, – дуже її любив). Вирісши, Малевич для колориту – а може, просто не бажаючи забувати дитинство? – говорячи російською, вставляв українізми.

Дитинство минуло в Києві, на Сіверщині, на Слобожанщині, Волині… І саме в Києві Малевич вирішив стати художником: коли батько, управитель цукроварні Северин Малевич, узяв найстаршого сина до нашої столиці, Малевич-молодший побачив там у вітрині картину (дівчинка чистила картоплю). Хлопчика дуже вразило, що можна створити фарбами ціле видовище. А побачивши маляра, який фарбував дах зеленим, Малевич ще більше здивувався: дах ставав таким, як дерева довкола. Пізніше художник згадає: “Київ ставав новим середовищем, котре впливало на мою психіку. Він розкривав мені нове буття мистецтва”.

Казимиру не купляють ні олівців, ні фарб – і тоді він винаходить барвники сам. Мати, Людвіга Олександрівна (з дому Галиновська), – до речі, поетеса і взагалі творча особистість, – так згадувала про свого сина: “…він постійно щось малював. Постійно товк у ступці то синьку, то дубову кору. Розводив фарби, в’язав пензлики з курячого пір’ячка, з ниток… Коли не було паперу, міг почати малювати свої картинки просто на біленій стіні. Ну звідки в ньому це?”. І саме мати подарувала синові етюдник і набір фарб (знову ж таки в Києві!) та всіляко сприяла, щоб Казимир став художником.

Далі починається цікавий період життя. 1890 року Малевичі переїжджають до села Пархомівка, де живуть до 1895. Там Северин Малевич працює на цукроварні, хоче привчити сина до свого фаху. Про Пархомівку художник потім згадує у документах, але отут і починається загадка. Бо донедавна вважали, що це село під Києвом. А виявилося, що під Харковом – сьогодні Краснокутський район Харківської області. Просто Малевич не уточнював, якого саме уїзду і губернії це село. Уродженці тамтешньої Пархомівки зберегли спогади про художника, а ще кажуть, що в “київській” Пархомівці не було цукроварні. Також на фото Малевича того періоду чітко стоїть підпис: “Харьковская губерния”. Харків’яни навіть кажуть півжартома-півсерйозно, що на “Чорний квадрат” Малевича надихнув… чорнозем.

Казимир Малевич у молодості

І це ще не все. Побачивши в селі, як наші жінки білять і розмальовують хати (а це вважалося саме жіночою прерогативою), Казимир Малевич був у захваті. І нарешті зумів проявити себе як художник. Не диво – адже наш український орнамент усіх вражає. Перша спроба “Казіка” малювати хату – яскравий півничок у кутку. Отже, Казимир став за духом українцем не тому, що в селі бігав босоніж і їв сало та інші наші страви, а тому, що нарешті твердо вирішив, що його покликання – живопис. Як не хотів Северин Малевич, щоб син став агрономом (“Художники сидять у тюрмі!”), Казимир наполіг на своєму. У шістнадцять років малює своє перше полотно – “Місячна ніч” – і продає за п’ять рублів. Рубль – тоді це було багато.

Саме в Україні Малевич уперше побачив і відчув символи. На хатах, на грубах, на вишивках… І так його несвідоме стало готуватися до нового стилю – супрематизму. Сучасники казали, що Малевич відчував символи як ніхто. І навіть більше: він малював ескізи та продавав їх. 1915 р. була серія “Супрематисти – для сільської артелі”.

Але це було потім. Що в юності? 1895 – 1896 рр. – справдилася мрія Казимира. Нарешті він може навчатися на художника. Це роки навчання в Київській малювальній школі Миколи Мурашка. А першим учителем Малевича стає теж художник – Микола Пимоненко. Сам юний Казимир запам’ятався як той, хто любив українські пісні та охоче їх співав (наприклад, “Гуде вельми вітер в полі”), а також обожнював забороненого “Кобзаря”.

Казимир Малевич. “Конотопська Джоконда”, одна з найбільше ранніх робіт

Через півроку почнеться російський період життя Малевича. Але до кінця днів своїх ніде так гостро митець не почувається українцем, як на чужині. В анкетах він пише “українець” і так себе називає в розмовах, у спогадах… Намагається привчити до української ідентичності своїх братів і сестер.

А що ж “Чорний квадрат”? Щоб зрозуміти його, треба знати літературу, філософію, а головне – контекст тої доби. З реалізмом покінчено. Митці розгублені. Потрібно нове мистецтво, але яке? Так виникає авангардизм.

Перший варіант “Чорного супрематичного квадрата”, 1915

Самого Малевича називають кубістом. Проте митець пройшов шлях і футуриста, і кубофутуриста, а головне – це супрематика, тобто безпредметність. Перші виставки молодого художника критикують. Найбільше критикував Малевича інший талановитий художник, Олександр Бенуа. В його уявленні це було примітивізм і навіть блюзнірство, як заміна іконі: “Чорний квадрат у білому окладі”. Водночас визнавав, що цей «Чорний квадрат” непростий. А молодий Казимир каже: “Плювати, що лаяв нещадно, зате помітив!”.

Відомо, що художник створив чотири варіанти “Чорного квадрата”, досягаючи досконалості. Уперше, написавши цю картину, зрозумів, що змінив мистецтво. Трапляється так, що спочатку з’являється результат як наслідок інтуїції, і лише потім митець теоретично формулює, що саме створено. Після цієї роботи Казимир Малевич написав п’ять томів філософських праць, де, зокрема, і пояснював появу “Чорного квадрата”. Але все одно ця картина залишилася загадкою і тоді, і сьогодні.

Але коли з’явився “Чорний квадрат”? Для цього треба знати… художню літературу. Бо Малевич співпрацював з поетами-футуристами. 1913 року була вистава-опера “Перемога над Сонцем” (поет Олексій Кручьоних, композитор Михайло Матюшин і як художник – сам Малевич). Епоха вимагає синтезу мистецтв – слова, музики і живопису. Отоді й виник чорний квадрат, який заступав сонце. Чорне на білому. Можна казати про підготовку до шедевру.

Готуючи ескізи костюмів героїв, Малевич раптом зафарбовує їх – і так виникає чорний квадрат. Є й інші версії. Наприклад, що художнику не сподобалась якась його картина, він замазав її – і раптом знайомий, зайшовши до майстерні, побачив результат і скрикнув: “Геніально!”. Інші вважають, що цей квадрат нічого не значить. Але є точні факти. Наприклад, що “Чорний квадрат” намальований не чорною фарбою. Просто Малевич змішав усі барви. Якщо змішати все, вийде чорний колір, – це нам ще змалечку пояснювали на уроках. Але не кожний стане Малевичем. Адже “Чорний квадрат” – який варіант не візьмемо – насправді не ідеальна фігура, тобто не зовсім квадрат. У чому розгадка шедевру? У перспективі? У пропорціях, як змішано фарби? У світлі, тінях? Неважливо, головне – дивитися.

Техніка Малевича складна (як би не лаяли митця за життя – мовляв, так і дитя намалює). Щоб досягти ефекту чорної фарби, він мішав синій колір, краплак тощо. Білий теж у Малевича не чистий білий: там є зелений відтінок, рожевий… В інших так би не вийшло. Але цей художник – майстер ілюзії.

Виставка “0,10” Петербург, 1915. Представлений і “Чорний квадрат”

Уперше окремо “Чорний квадрат” виставили 1915 року. Остання футуристична виставка (самі учасники назвали її такою) називалася “0,10”. Нуль – це відсутність предметних форм у новому мистецтві, бо супрематизм – безпредметний. 10 – десять учасників виставки. З футуризмом було покінчено. Почався супрематизм.

Для Малевича і його сучасників “Чорний квадрат” – початок нового мистецтва. Це Абсолют. Уже немає зрозумілих форм, де яблуко – це просто яблуко. Людей уже не малюють такими, які вони є. Хай живе деформація – але талановита, виразна, яка підкреслює душу.

У 20-тих роках Малевич знов опиняється в Україні, де живе до 1930 р. Художнику дуже допомагає Микола Скрипник. Починається сприятливий період. Казимир Малевич друкує свої україномовні статті про мистецтво в Харкові, а ще викладає – принципово тільки українською – у Київському художньому інституті. Знайомиться з Михайлом Бойчуком, Федором Кричевським (про якого вже писав “Український інтерес”: О. Смольницька. Федір Кричевський: запорука українського авангардизму), Василем Касіяном та іншими видатними українськими митцями. Здалося б, усе налагоджується?

Але починається хвиля репресій – і Малевичу доводиться тікати. Не могли йому простити і того, що він у малюнках віддзеркалював Голодомор (який почався ще до 1932 року!). Митець міг би сам виїхати до Франції, Польщі чи інших країн, але неможливо кинути родину, дітей. І тут Малевич стає невиїзним, тобто за кордони СРСР не може потикнутися. Нормальним варіантом здається Ленінград – але й там художнику не дають спокою, ув’язнюють, катують… Коли застрелився Володимир Маяковський (до речі, з українського роду), Малевич пише: “Я не можу піти, як він, але й жити тут більше не можу”. Єдиний просвіт – це творчість.

Казимир Малевич

Казимир Малевич був світлою людиною, хоч і складною. З одного боку, високо себе ніс, міг здатися гоноровим (і почуття власної гідності йому не могли простити), але з іншого – умів дружити, ділитися знаннями, а ще допомагав студентам – матеріально, та ще й так, щоб вони не здогадувалися, від кого допомога. На схилі літ художник почав цінувати сім’ю. І від супрематизму повернувся до того, чим почав – до пейзажів та до портретів рідних.

Він був своїм в Україні та у Варшаві, де його буквально носили на руках. А інший ґрунт виявився чужим. Проте, хоча похований Малевич у нинішньому Санкт-Петербурзі, духовно митець лишається нашим.

Отже, у Києві та взагалі в Україні є місця, пов’язані з Казимиром Малевичем. Олександрівський костел – чи минаємо його, чи заходимо всередину (неважливо, на месу чи просто так). Вулиця Казимира Малевича. Навіть просто українські хати. Особливо розмальовані – будьмо певні: це вони надихнули художника. І навіть наша земля (сподіваємося, багатостраждальний чорнозем не виснажать!) – чим не “Чорний квадрат”?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram