Митрополит Шептицький: Християнин може і повинен бути патріотом

Митрополит Андрей Шептицький: Христянин може і повинен бути патріотом. Шептицький на балконі собору Св.Юра

Мене завжди цікавили люди, які мали і можливість, і бажання підтримувати інших. “Я хотів би обтерти сльози з очей тих, які плачуть, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний. Я хотів би стати всім для всіх, щоби всіх спасти”. У нього це вийшло.

У нього могла бути блискуча військова, юридична чи академічна кар’єра. Як дворянському сину відкрито всі шляхи. Він міг би створити чудову родину, працювати на французький, австрійський чи польський інтерес. Але цей герой обрав целібат, духовність і роботу на український інтерес – коли це було невигідно та небезпечно. Знався на мистецтві (і сам малював), бізнесі, політиці, екології, ремеслах та релігії, був гармонійною особистістю. Його називають “українським Мойсеєм”. Рятуючи Україну, врятував й інші народи – у тому числі євреїв. Але досі не проголошений “праведником народів світу”. 29 липня – день народження митрополита Андрея Шептицького (1865 – 1944).

З його іменем асоціюється не лише Українська Греко-Католицька Церква, а й уся Україна. І всі українці, незалежно від конфесії.

Роман, майбутній Андрей Шептицький, у Римі 1888

Сьогодні вже багато говорять і пишуть про митрополита, але не так давно його згадували або як ворога радянського ладу і пронациста, карикатурно зображаючи в літературі й кіно того періоду, або замовчували. Насправді біографія і діяльність митрополита Андрея Шептицького унікальні й можуть стати зразком для українських патріотів різного віровизнання. Навіть ті, хто взагалі нічого не знав про митрополита чи виховувався тільки на скупих і перекривлених фактах про нього, вражені колекцією в львівському музеї мистецтва, який сьогодні носить ім’я Шептицького. А бачачи фото і скульптури митрополита, стверджують: “Видно, що хороша людина”. Отже, треба показувати нашу культуру, боротися фактами.

Роман Шептицький, чернець Добромильського монастиря Чину Святого Василія Великого 1888-1892

Його життя – ілюстрація слів, що кому багато дано, з того багато й спитається. З одного боку, майбутній митрополит мав великий старт – люблячу багату родину, – а з іншого – мав працювати над собою, щоб не грітись у променях предківської слави. І це настільки вийшло, що з прізвищем Шептицький ми передусім асоціюємо саме митрополита. Хоча мало не кожний предок уславився культурною, меценатською діяльністю (і увічнені як моделі скульптур біля Латинської катедри у Львові), а мати – Софія Фредро-Шептицька, з польського роду графів Фредрів, – малювала, і не тільки портрети, а й ікони. Її ікона “Найсвятіше Серце Христове” (знаменитий у католицизмі образ: із Христового серця виходять два промені любові – червоний та блакитний) має трагічну історію, бо була замазана ворогами, і її дивом знайшли та відреставрували.

Герб Побуг, графів Фредрів

Майбутній пастир нашого народу походив з русинських графів, але виріс без української мови. Для багатьох це може бути подивом. Але родовиті Шептицькі були спольщені в ХІХ ст. (це не було винятком), а коли народився Роман-Александер-Марія (за греко-католицьким обрядом йому дали три імені), то в сім’ї вже побутувала французька мова. Дворяни часто знали французьку, а рідної або геть не знали, або володіли тільки на рівні хатнього вжитку. (Так само суто на французькій мові, без української, виховували Миколу Лисенка:

Ольга Смольницька. Микола Лисенко: Україна, музика, нація

Тим більше дивує свідомий український вибір Андрея Шептицького. Він зростав в Австро-Угорській імперії, де в документах не писали графи “національність”, а важливим було віровизнання. “Шматяна ковдра”, багатонаціональна, строката імперія могла виховати Шептицького як людину Всесвіту. Але цього не сталося.

1888 року він прийняв постриг у василіанському монастирі й став Андреєм. Здавалося б: якщо так хочеться стати духовною особою, то чому б не обрати римо-католицизм? Але римо-католики асоціювалися з поляками. Шептицький поставив собі за мету повернутися до українського коріння. Греко-католики означали українців. Тобто тут конфесія була синонімом… національності. І Шептицький зробить усе, щоб Українська Греко-Католицька Церква розвинулася – і завдяки йому ми сьогодні про неї знаємо та можемо вільно говорити, греко-католики – практикувати східний обряд, а вірячи інших конфесій і релігій – вільно спілкуватися з греко-католиками, які більше не “розкольники”.

Проте тоді це було ризиком. Усіх дивував вибір дворянина, якому нічого не бракувало й не було причини замикатися від світу. Але Шептицький і не замикався.

Людина вельми сильного темпераменту (а ще маючи добре почуття гумору), він увілляв свої можливості в релігійну, культурну, навіть економічну сферу. Ще про малого Романа казали: “…тримати Шептицького в кімнаті – це все одно, що тримати локомотив”. Те ж саме можна було сказати про дорослого – уже митрополита Андрея: його діяльність вражала і рухалася вперед, як неспинний локомотив, але цю енергію він умів скеровувати у правильне річище. А в релігії йому були нецікаві затворницьке життя (хоча він знав і практикував католицьку медитацію та аскетизм) – він творив. І жив за християнським принципом – діяння.

І не дивно, що він пішов стежкою своїх предків-меценатів. Будь-яка культура вимагає спонсорства, бо голодний художник – хоч і романтично, але сумно. Митрополита Андрея Шептицького можна назвати українським спонсором. Дещо він розвивав, хоча йому не було вигідно або не відповідало його естетичним чи релігійним смакам. Сприяв бойчукістам, які вважалися ліваками. Проте підтримував молодих за талант. І виявилося, що мав рацію: сьогодні бойчукісти – наше надбання. Відомий портрет Шептицького, зробленого з натури Михайлом Бойчуком як подяку покровителю. Митрополит сприяв й іншим митцям: на його стипендії багато хто вивчився за кордоном. А сьогодні у Львові відомий Український національний музей, який сьогодні носить ім’я Андрея Шептицького. На будівлю цього музею 1905 року сам митрополит дав кошти, а колекції – приватні Шептицького. Там – одне з найбільших зібрань іконопису в Європі. А ще є і барокові церковні скульптури (у тому числі роботи Пінзеля та його учнів), і вівтарі, й а інші чуда нашої культури. Наприклад, там є ікона – єдиний поки що відомий образ, де святий Георгій (Юр, Юрій) – не на білому, а на вороному коні. Дивлячись на ці шедеври, можна усвідомити: вони не згірші, аніж зразки в найвідоміших італійських, німецьких, французьких музеях. Але менше відомі. Ризикуючи життям, митрополит зберігав це – а потім зберегли небайдужі.

Ольга Смольницька. Юрій весняний: роса, урожай, перемога

Важко назвати таку царину, де б митрополит не лишив сліду – навіть в екології. І як освічена людина, що зналася на економіці, буквально на азах пояснював народу, як краще вести господарство. І в Галичині розвинувся бізнес! Що таке банківська сфера, митрополит знав не як аматор. Європейська людина, він свій досвід прищеплював українській культурі.

А ще цікаво: принциповий греко-католик, Андрей Шептицький був готовий до діалогу з православ’ям і спеціально для цього їздив Російською імперією (проте йому як “інославному” забороняли навіть бувати на літургії й заарештували, незважаючи на чин, а під час Першої Світової війни за підтримку Габсбургів митрополита три роки – з 1914 до 1917 – тримали під арештом). Митрополита можна назвати екуменістом. І його порозуміння виявлялось у вчинках, а не в демагогії. Принциповість – і вміння дружити, дар партнерства. А під час Другої Світової війни він рятував усіх, незважаючи на національність чи віру.

Також вражає його місія: митрополит їздив до Америки і Канади, де до сьогодні ще живе покоління, яке він хрестив. Це і народжені там, і наші емігранти – наприклад, свідомо українська письменниця в Бразилії (Ріо-де-Жанейро) Віра Вовк (про чиї переклади з Лорки “Український інтерес” уже писав:

Ольга Смольницька. Федеріко Ґарсія Лорка: Андалузія в Україні

Митрополит був другом її родини, а саме – батька, лікаря Остапа Селянського. Важливо ще те, що Шептицький не був кон’юнктурним у дружбі та не боявся підтримувати тих, кому загрожував арешт, і всіма способами рятував їх. А врахуймо, що митрополит був під двома дамокловими мечами – НКВС і гестапо.

Твори Шептицького пересипані афоризмами, які сьогодні дуже актуальні. Наприклад: “Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти”. Або, коли стверджують, що мета виправдовує засоби: “Злочин, скоєний в ім’я патріотизму, єсть тим більшим злочином проти народу, чим більше може подобатися, чим більше може бути приводом до похвалювання, до втіхи з того, що єсть злом. Кожний злочин патріотичний, чим більше може подобатися погано зрозумілому патріотизмові, єсть спокусою, силою, котра бодай веде народ до такого стану, в котрім поняття добра і зла затираються, мішаються і заступаються взаємно”. Справді, навіть найкращу мету можуть знівелювати негідні засоби. До того ж, треба зважати на контекст: якщо раніше послуговувалися бузувірськими методами, то сьогодні пора діяти інакше. Митрополит Шептицький умів бачити наперед і знав, як прорахувати кроки для своєї нації.

Перед смертю митрополит передбачив: “Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам”. Перша частина пророцтва справдилася: УГКЦ пішла в катакомби як заборонена, а потім нарешті її визнали. А над другою частиною пророцтва маємо працювати ми всі – адже це наш український інтерес.

Ті, хто дорікали і дорікають митрополиту колабораціонізмом, мають пам’ятати кілька фактів: по-перше, він урятував понад 160 євреїв (і це лише офіційні цифри!), коли сам міг постраждати. “Праведником світу” вважається той, хто врятував бодай одного єврея під час Голокосту. В Україні (на відміну від Яд ва-Шем) місцеві євреї надали митрополиту такий статус. А про нацизм у 1942 р. ось що Андрей Шептицький писав до Папи Римського Пія ХІІ: “Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як деґенерація людства, якої ще не було в історії”. Того ж року він видає пастирське послання: “Не убій!”. Не забуваймо, що 1941 р. гестапівці розстріляли його рідного брата Олександра. Родина Шептицьких постраждала від обох тоталітарних режимів.

Він похований у крипті Собору Святого Юра. Зайдіть до неї – і неважливо, хто ви: греко-католик, православний чи іншої віри. Митрополит Шептицький справді став своїм для всіх.

Я не розповіла і сотої частки про нашого діяча, але говорити можна нескінченно. Тому наостанок – про беатифікацію. Чин блаженного як священномученику надали брату митрополита, Климентію Шептицькому (до схими Казимиру, 1869 – 1951, умер у Владимирському централі, тіла і могили не знайдено). Хочуть беатифікувати матір, художницю Софію Фредро-Шептицьку. А процес беатифікації самого митрополита Андрея Шептицького триває з 1955 р., тобто вже понад 60 років. Лишився останній крок – підтвердження зцілення від невиліковної хвороби завдяки молитві до митрополита. Сподіваємося, так і станеться. Бо хіба не засмучує, що його не так ушановують в Україні, як в Америці та Ізраїлі? Адже пам’ятники (як відкритий біля Святого Юра) – це багато, але ще не все. Про такого героя треба якомога більше знати. Його називають світлом давно згаслої зірки, яке досі йде до нас. Він близький не лише греко-католикам, але й іншим, які працюють на наш український інтерес. А сьогодні наша пам’ять – це книги пастиря, залишена ним колекція і взагалі внесок у культуру.

(Всі фото надані автором)