“Як заридала / моя гітара, – / розбилась досвітку / криштальна чара”. Певно, ці рядки у перекладі Миколи Лукаша стали хрестоматійними. Певно – але не зовсім. Тому що, на жаль, досі українські переклади цього великого письменника не на слуху, попри те, що їх багато, і більшість – високого рівня.

5 червня народився той, якого наш український інтерес спрагло відкрив. Це Федеріко Ґарсія Лорка (або Льорка, Lorca) (1898–1936) – іспанський поет, драматург, режисер і навіть художник та музикант. Інтелектуал, він за життя став народним героєм. У нього були виставки малюнків, він професійно знався на театрі й міг би розвинути ще інші свої таланти, якби не трагічний кінець.

Здається, нам достатньо відомо про Лорку. Зокрема, те, що його розстріляли франкісти (а причини досі називають різні). Але ще більше – міфів. Що він був масоном, що насправді Лорку не розстріляли, а він вижив (останнє – точно неправда)… Але що ми точно знаємо про Лорку? І що ми точно знаємо про Іспанію – а саме, його рідну Андалузію, яку він оспівав?

Кастаньєти, яскраві квіти, дзвінкі пісні, темпераментні музиканти, фламенко (куди ж без нього), гітани і гітари, весілля переростає у вбивство… Але це здебільшого романтичне уявлення про Іспанію, яка надто неоднорідна. Адже до ХХ століття не казали про таку націю, як іспанці й про таку державу, як Іспанія. Що вже тоді казати про національну свідомість. Іспанець скоріше назвав би себе за місцем народження: валенсійцем, андалузцем, кастильцем… – але не іспанцем. А тут ще кінець ХІХ століття. Іспанія втрачає колонію за колонією. 1898 рік для Іспанії фатальний, і Лорка не любить цю дату, створює про себе ще один міф – нібито народився в 1899 чи 1900 році. Але нова доба вимагає нового. Сам Лорка зростає в Андалузії, де змішалися мавританська, циганська, єврейська і власне іспанська культури. Це неповторний мікс. Майбутній поет з дитинства цікавиться фольклором, зростає у цій стихії. Пізніше, у знаменитій збірці “Циганське романсеро”, він оспіває циганську міфологію. Можливо, це тому, що по батькові пращур Лорки, імовірно, був циганом. Принаймні, така була родинна легенда, і Лорка пишався цим корінням.

Співи, танці, вуличний театр, сум і буйні веселощі, легенди і забобони – хіба це не нагадує нашу культуру? Лорка зростав серед усього цього. Його творчість народна, але без народництва (яке письменник ненавидів).

Він був свідком політичних маніфестацій – але й розквіту нового мистецтва. Товаришував із Сальвадором Далі, і той навіть деякі гасла приписав собі. А ще Лорка навчався разом з Луїсом Буньюелем – тим самим режисером-сюрреалістом, чиї фільми досі дивимося. Наприклад, шедевр “Скромний чар буржуазії”. А ще Лорка, хоч і був виразним андалузцем, як до рівних ставився до інших – у тому числі до каталонців, які тоді вважалися просто бидлом, а їхньої мови не визнавали (хіба це не нагадує нашу історію?). І не просто поважав, але й умів товаришувати, творчо об’єднуватися. Багато в чому письменник явно випередив свій час.

Лорка близький нам, але водночас викликає питання – самою мовою. Наприклад: як правильно відтворювати прізвище – Лорка чи Льорка? Ґарсіа чи Ґарсія? І чи відміняти це слово? Що до прізвище, то у діаспорі пишуть “Льорка”. Але проблема в тому, що іспанський звук l – не м’яке “л”, це не “ль”, проте і не тверде “л”. Скоріше – напівпом’якшене. Дмитро Дроздовський пропонує це передавати як полтавське “ль”. Отже, Лорка чи Льорка, але нам треба його знати.

Він дуже іспанський, але й зрозумілий нам, українцям. Відкрили ми його досить рано – у 30-х рр., але справжній бум українських перекладів припав на 60-ті роки. Пальма першості належить Миколі Лукашу. А ще перекладали – і в Україні, і в діаспорі – Іван Драч та Ігор Качуровський, Юрій Тарнавський і Юрій Косач, Василь Стус і Михайло Москаленко, Дмитро Павличко і Оксана Пахльовська, і багато ще хто… Мабуть, кожний другий інтелектуал брався до перекладів з Лорки. Особливо хочеться згадати те, що вийшло в Мюнхені – збірку “Чотири драми” (1974). Перекладала Віра Вовк (Віра Селянська), надзвичайно талановита і плідна письменниця, науковець, мисткиня, яка мешкає у Ріо-де-Жанейро і знає багато мов. І ці переклади – чудовий зразок ділового партнерства українців, де б вони не жили. Бо переклади Віри Вовк редагував Григорій Кочур (тривалий час персона нон ґрата в Радянському Союзі, і навіть у зарубіжних виданнях доводилося писати його тільки ініціалами, Г. К.), допомагав Вольфрам Бурґгардт – син неокласика Освальда Бурґгардта (псевдонім Юрій Клен). І хіба не прикметно, що Віра Вовк захоплювалася неокласиками, Григорій Кочур продовжував їхні традиції (і, до речі, теж був поетом), а прізвище Бурґгардт промовляє само за себе? А об’єднав усіх Лорка.

Хочеться сказати ще кілька слів про Миколу Лукаша. Як ставилися до його перекладів Лорки в діаспорі? Відома рецензія члена Нью-Йоркської групи, поета Юрія Тарнавського “Під тихими оливами, або Вареники замість гітар” (1969) на переклади Лукашем поезії Лорки. Рецензент вважав, що ці переклади надто доместиковані, українізовані, а також у них змінена ритміка. Так, аналіз у цій рецензії фаховий, здавалося б – можна з усім погодитися… але не всі погодилися. Скажімо, інші члени Нью-Йоркської групи (Віра Вовк) добре сприйняли переклади Миколи Лукаша. Можливо, тому, що той відтворив саме дух поезії, авторський темперамент, і українізація вийшла якраз вдалим ходом? Так, можна сперечатися, наскільки коректно відтворювати діалект (у Лорки – андалузький) діалектом (Лукаш узяв гуцульський), але як можна показати соковитість, особливість стилю письменника? Проте й сьогодні ми у захваті читаємо Лукашеві переклади. Він явив нам українського Лорку. Обидва – і поет, і перекладач – мали сильний темперамент, яскраве мислення, а головне – відчували поезію. Лукаша називали “Моцартом українського перекладу” за легкість, з якою геній творив. Але так само Моцартом (поезії та театру) можна назвати Лорку.

В Україні досі найбільше відомий Лорка в перекладах Лукаша. Сьогодні – новий інтерес до цього автора як до драматурга. Наприклад, торік вийшла збірка “Чотири короткі п’єси” в перекладах Дмитра Дроздовського. Стисла форма – і надзвичайний зміст, багато болючих питань, гумор і трагедія, притча…

Драми Лорки нам можуть здатися кривавими – але там усе чиста правда, багато письменник писав за гарячими слідами. І багато персонажів – реальні прототипи. Герої часто підкорені, не можуть вирватися за межі жорстокого світу (найчастіше це патріархальна сільська громада чи родина), але в цих п’єсах є своя поезія. Народні пісні, вірування, ритуали, надзвичайно поетичні порівняння… А мова просто стріляє афоризмами – наприклад, про меркантильних чоловіків: “А все ж таки більше значить червінець у скрині, ніж чорні очі на лобі” (у перекладі В. Вовк). Звучить як прислів’я. Багато чого Лорка брав з фольклору.

А ось поради Лорки поетам:

  1. Не позбавляй вірші туману – іноді він убереже від сухості, ставши дощем.
  2. Ніколи нічого не пояснюй і не соромся рівного тріпотіння перед метеликом і перед бегемотом.
  3. Врахуй і пам’ятай, що жаба строго критикує сповнений маячні політ ластівки.

А про поезію Лорка казав: “Справжня поезія – це любов, мужність і жертва”. Інші його вислови нам теж близькі: “Доки людина жива, вона бореться”. А ще не забуваймо, що Лорка, незважаючи на молодість, мав зрілий розум і вмів дивитися вперед. Він наполягав, щоб люди (а передусім його брати-іспанці) думали самі за себе, не приносячи себе в жертву порожнім ідеалам. Звичайно, такі погляди не могли влаштувати ворогів письменника. Його вбили – але не вбили творів. Та й сам поет казав: “В Іспанії мертві живіші, ніж мертві в будь-якій іншій країні”.

Пам’ятник Лорці у Мадриді. Фото надане автором

Сьогодні вірші Лорки можна прочитати в антологіях, але більшість текстів не такі доступні широкому колу. Отже, нам треба більше видань. П’єси Лорки вже ставляться – навіть молоддю. Але хотілося б, щоб ці твори стали постійною окрасою нашої сцени. І я певна: коли ми побуваємо в Іспанії, то ще краще зрозуміємо Лорку – а поки що підготуємося, перечитавши його твори, які легкі стилем, але глибокі змістом.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram