День “літнього Миколи” (Миколи Чудотворця) – 22 травня. А також – день народження українського митця, про якого можна сказати дуже багато, але що головне? Що він був родом з багатодітної родини, яка лишила свій слід у мистецтві? Що особисто знав Панаса Мирного і Володимира Короленка? Що виплекав свою школу? Що його одні вважають модерністом, інші – авангардистом? Що його принципом було: “Бачите, малювати всяких там временщиків-фаворитів, пройдисвітів і мерзотників мені мій сан не дозволяє”? Або що він умер від голоду за мольбертом? Що ім’я цього митця замовчувалося, а тепер його іменем названі вулиці в Києві та Ірпені? Але що головне в його творчості? Спробуймо відповісти.

Герой цього дня – Федір Кричевський (1879–1947). “Український інтерес” уже писав про розвиток модерну в нашій країні, та про старшого брата Федора Кричевського – Василя Кричевського, його драматичну долю: З чого починався український модерн.

А тепер варто поговорити про наш український авангард. Це важливо, тому що досі багато хто не знає, що у нас було таке явище, і зводить українське мистецтво або до немічного етнографізму, або, у кращому разі, визнає зарубіжні впливи – і на цьому все.

Сьогодні роботи Кричевського-молодшого прикрашають навіть марки або обкладинки художніх творів української класики на тему селянства (наприклад, популярна перша частина триптиха “Життя”, “Любов” або «Кохання”). І ми часто дивимося на роботи, не знаючи імені художника. Особисто я “живцем” побачила картини Кричевського три роки тому на виставці українського репресованого мистецтва. До того знала це ім’я, бачила репродукції… – але враження від повномасштабних полотен досі свіже. Зокрема, особливо запам’яталися “Автопортрет у білому кожусі” (де видно, який упевнений герой, справжній українець) і триптих “Життя”. Від цих робіт ішла особлива позитивна енергетика. А що можна сказати про самого митця?

Дуже стисло життя Федора Кричевського можна змалювати так. Він народився у Лебедині (тоді – Харківська губернія, тепер Сумська область), у незаможній сім’ї фельдшера. Усього було восьмеро дітей. А саме життя Федора Кричевського – приклад уміння кооперуватися. Йому допомагали меценати – а він, ставши художником, допомагав іншим талантам.

А також його життя – приклад взаємодопомоги українців. Адже сприяла навчанню Кричевського родина Капністів, чиїм предком був поет і драматург Василь Капніст – українець. На формування Федора Кричевського як художника вплинула галерея козацьких портретів. Певною мірою доля юного митця нагадувала талан Тараса Шевченка, хай і в іншу епоху. Далі Кричевський навчався у Москві (училище малярства, скульптури і архітектури), проте на вакаціях завжди повертався до України. Певно, Кричевський знав її як мало хто тоді, особливо полюбляв шевченківські місця. Далі були подорожі за кордон – так, 1902 році у складі делегації побував у Лондоні на коронації Едварда ХVІІ. Англія не була такою популярною в наших митців, як Франція чи Італія, тому цікаво, що художник формувався і в Лондоні.

І далі Кричевському щастить: за успіхи його послали навчатися до Європи. Художник побував у Франції, Італії, Німеччині, Австрії. Відомий триптих “Життя”, який складається з трьох частин: “Любов» (“Кохання”), “Сім’я” і “Повернення”. У цій композиції (особливо першій частині, “Любов”), можна вгадати вплив австрійського символіста Ґустава Клімта (картина “Поцілунок”, 1907–1908) – і це не дивно, бо Кричевський у Відні навчався в цього художника. Але композиція Федора Кричевського – виразно українська своїм змістом, і навіть здоровіша, більше нормальна. Але помітно, що від оптимістичного періоду життя (кохання, створення родини) починається інше. Селянина, який створив родину і щасливий, забирають на війну, і нарешті він через роки повертається (остання частина, “Повернення”). Глядач може легко здогадатися, які мучення пережили головний герой і його родина. Адже близькі не знали, чи повернеться він живим. Проте він повернувся – отже, є сподівання на нове життя. Ми дивимося на ці картини, проникаючись сюжетами – але водночас тут і цікава техніка (як і на інших полотнах Кричевського). Ар нуво поєднується з традиціями козацького мистецтва, українського релігійного живопису…

Усе закладається в ранній період, тому для Кричевського стало логічним, що він обрав українську культуру. Але вже тоді Федір Кричевський почув, що любити рідне – це погано, “слабкість”. Те ж саме скажуть за тоталітарної доби. Але митець як був принциповим, так ним і лишився. На нього не вплинуло, що за любов до рідної культури він позбувся пенсії (тобто, у даному разі, грошової підмоги), і не було на що жити. Він міг би малювати Італію, де побував, – і критика в Російській імперії не могла збагнути, чому раптом Кричевський натомість створив картину “Молодиці” (інша назва “Весільний обряд в Україні”), яка вражає колоритом. Критика чекала на зашорене мислення, забувши, що Україну тоді часто порівнювали з Італією завдяки мистецтву, сонцю, музичному хисту, оптимізму народу…

На картинах Федора Кричевського українці впевнені в собі, мужні, люблять яскраві (але не кричущі) тони. Художник зберіг на все життя увагу до кольору. Кричевському не були цікаві сухі, хоч і академічно правильні, роботи. Чому він міг так чудово змальовувати життя? Бо знав його – і мав серйозну естетичну підготовку. Кричевського називали реалістом, хоча він мав особливу філософію. Наприклад, його “Три віки жінки” – це і портрети різних поколінь (і віриться, що моделями були реальні українські селянки), і водночас роздум на тему вічного. А різні барви – від яскравих до темних – це підкреслюють.

Мабуть, ледь не кожний куток України пам’ятає Федора Кричевського. Але найбільше з художником пов’язані три міста: Харків, Київ та Ірпінь.

Федір Кричевський спілкується з іншими українськими художниками, – наприклад, Георгієм Нарбутом. І вони пробиваються разом. Відбувається справжній ренесанс українського живопису, коли старе відмирало, і були відкриті всі шляхи до нового. Почало творити нове покоління українців – виховане на рідній культурі, але які мали європейську освіту і огранку.

Митець ніколи не здавався. Коли 1917 року його, як знаного митця та організатора, обрали ректором Української академії мистецтв у Києві, а невдовзі (1918) її більшовики закрили, Кричевський працював далі. Він буквально жив мистецтвом. І хоча помешкання забрали, студенти ходили до професорів навчатися вдома. Адже хіба помешкання для цього – головне? Коли не було що їсти (штучний голод, Київ уперше в історії стає голодним містом!), 1919 року Кричевський переїхав до села Шишаки (сьогодні смт на Полтавщині), де з хати зробив справжню майстерню. Творити можна будь-де, головне – творити. А ще Кричевський пробує себе як колекціонер народного мистецтва. А також сформував школу нових митців, з-поміж яких – Тетяна Яблонська, що потім відповіла добром на добро, матеріально допомагаючи своєму вчителю, коли йому не було що їсти.

Він знову підіймається. На певний час щастить: Кричевський викладає у Київському художньому інституті (1924–1941, з перервами), а також у Харкові. Роботи виставляються у Венеції, Копенгагені, Варшаві… Український художник дивує світ. Але навколо Кричевського збираються злі сили, тому що митець, який не творив на радянську тематику, був підозрілим. Але певний час його просувають. Наприклад, брати Кричевські (Василь і Федір) одночасно стають докторами мистецтвознавчих наук, першими в Україні – заслуженими діячами мистецтв…

Далі починається незрозуміле. Оскільки біографія Кричевського тривалий час була під забороною, про період 30-х-40-х років у житті митця відомо не так багато, або ж факти суперечать один одному. Напевно можна стверджувати одне: за Другої Світової війни художник не евакуювався до Уфи (куди подалося багато письменників, науковців, митців), а лишився в окупованому Києві. І тут не залишив рідної землі. Чи варто нагадувати, як після війни влада ставилася до тих, хто перебував на окупованій території? Нарешті 1943 року намагається покинути Україну та поїхати до брата Василя (який уже емігрував). Але в Кенігсбергу Федора Кричевського наздоганяє СМЕРШ, починаються тортури… І потім – жахливий епізод. Художник іде пішки (!) через Польщу до Києва. Проте столиця зустрічає тюрмою. Нарешті випускають, але здоров’я в митця вже немає. Як більше немає ні наукового титулу, ні звання, ні навіть житла, розбомбленого війною. Хоча друзі допомагають (і поселили у себе), але раптом – знову трагедія. Кричевського висилають в Ірпінь, де він живе під наглядом. Фактично це домашній арешт, поліційний нагляд. Митця заморили. Він умер від голоду прямо за мольбертом – 30 липня 1947 року. А міг би написати портрет Сталіна – і Кричевському це пропонували як порятунок від усіх злиднів. Але він відповів фразою, яку я процитувала на початку.

Його життя було таким: скрута – потім просвіт – везіння, навіть щастя – а далі трагедія. Але безперервно – творчість, коли митець був щасливим. Світлі, але й філософські, картини, тонке відчуття кольору, життя… Свято душі.

Він міг би лишитись у Франції, Італії, Німеччині, Австрії, Польщі… Де завгодно – і приносити славу іншим країнам. Але він обрав український інтерес. А європейська школа живопису ще більше допомогла йому загострити відчуття рідної культури. Певно, тому його полотна такі повнокровні. Життя Федора Кричевського багато в чому було тяжким і навіть трагічним, але картини цього художника досі вражають радістю. А сам він умів радіти життю, умів і хотів допомагати – і водночас був дуже принциповим.

І, звісно, хотілося б, щоб видавалося побільше альбомів картин Федора Кричевського, як і всього, присвяченого українському модернізму та авангарду. Мистецтво має бути доступним, щоб люди переконалися в тому, що творчість Федора Кричевського їм потрібна.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram