“Серед українських письменниць вона не має собі рівної на ниві новели і повісті”; “У її творах тонкі обрисування людської психіки, глибокий аналіз і знання людської душі”, – так писали про видатну письменницю Ольгу Кобилянську Іван Франко та Гнат Хоткевич. І дійсно, вона ввійшла в літературу, як одна з перших мисткинь, яка порушила в літературі питання жіночої емансипації. У своїх творах Ольга звернула увагу на жінок, які воліють вирватися із міщанського середовища й стати на один щабель із освіченими европейками.

Народилася Ольга 27 листопада 1863 року на півдні Буковини. Батько – Юліан Кобилянський – походив зі шляхетного роду, мати – Марія Вернер – була німкенею. Заради свого чоловіка жінка вивчила українську й стала греко-католичкою. Своїх сімох дітей Марія виховувала у великій пошані до української мови та культури. Оля була четвертою дитиною і змалку знала окрім рідної мови ще й польську та материну німецьку.

Коли Ользі виповнилося п’ять років, родина переїхала до Сучави (нині місто в Румунії). Там вона відвідувала початкову школу, але навчання проводилося виключно німецькою (офіційна мова підавстрійської Буковини того часу), тому вдома вона приватно вдосконалювала українську. У школі мала Оля тягнулася до вчительки пані Міллер, яка зуміла прищепити дівчинці любов до літератури.

По завершенню Кобилянську віддали до дівочої школи, але провчилась вона там лише 4 роки, бо грошей на подальшу освіту в батька не було. Тоді батьки намагалися дати освіту насамперед синам, до доньки черга не дійшла. Але Ольга не бажала долі тодішніх панянок, які тільки й уміють вишивати, трохи грати на фортепіано, бігло читають французькою й чекають, зрештою, на чоловіка.

“Їхній ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності”, – писала в щоденнику Ольга.

Тому продовжила своє навчання самотужки – брала у знайомих книжки, читала підручники братів, дослухалася до їхніх дискусій. Уже тоді її починає цікавити недоля жінки та проблеми емансипації.

Дівчина починає пробувати себе в літературі – пише вірші, нариси, але поки ще німецькою. Захоплюється театром і залюбки грає в аматорських спектаклях.

Переломним моментом у творчості Ольги стало знайомство з донькою повітового лікаря Софією Окуневською. Вона й порадила подрузі почати писати рідною мовою. Сама письменниця в автобіографії записала:

“Заговорила до мене українською, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок”.

У 1883-му Софія познайомила Кобилянську з Наталією Кобринською (зачинателька українського фемінізму, ініціаторка першої української жіночої організації). Саме вона вплинула на формування світогляду Ольги. А поки що подруги діставали українських книжок, які допомагали молодій письменниці опановувати й вдосконалювати слово та розвивати власний стиль.

Кобилянській ще не було й 24 років, а вона писала в щоденнику, що вже стара, стомлена й зацькована, душа роздерта, а нерви на межі. Не могла ні писати, ні читати, і завжди повторювала як замовляння – я вже ніколи не зможу бути щаслива.

Та, переборовши внутрішню пустку, все ж знайшла в собі сили й у 1888 році розпочала роботу над повістю “Лореляй”, але знову писала німецькою. Та в 1896-му світ побачив цю працю під назвою “Царівна”. Завдяки ній Леся Українка дізналася про письменницю Кобилянську.

У 1891 році родина Кобилянських переїхала до Чернівців, тут Ольга проведе все життя. У цьому місті розпочався новий етап творчості молодої жінки. Але через хвору матір тягар хатніх справ ліг на плечі письменниці:

“Я не маю ніякого бажання до хатньої роботи, бо вона мені не дає задоволення. В моєму серці нема жодного сонячного промінчика, душа вкрита хмарами. Я хвора на тяжку хворобу, мене може вилікувати жваве духовне життя, а де його тут взяти?”.

Тому коли траплялася вільна хвилина, вона писала, у своїх творах намагалася привернути увагу до того, що жінка має стати европейкою – освіченою, незалежною і бути сама собі ціллю. У 1892 році Ольга написала працю “Рівноправність жінок”, за рік бере участь у виданні альманаху “Наша доля”, у якому виходить її стаття про жіночій рух в Европі.

За два роки на Буковині з’являється “Товариство руських жінок на Буковині”, Ольга була однією із засновниць цього руху й написала брошуру “Дещо про ідею жіночого руху”, у якій порушувала питання про тяжку жіночу долю середньої верстви населення. Але в 1895-му організацію було перейменовано на “Общество руських женщин”, і Ольга покинула її.

У лютому 1902 року Ольга разом із однодумицями створила нове товариство “Кружок українських дівчат” і очолила його.

Читайте також: Євгенія Ярошинська – одна з перших феміністок Буковини

За рік Кобилянська зібралася до Києва, там святкували ювілей Миколи Лисенка, але мати тяжко занедужала, тому доньці довелося лишитися. Зрештою, тяжка праця по господарству вклала в ліжко і саму Ольгу. Недолікована застуда, ускладнення – й ще молоду жінку розбив параліч. Лікування за кордоном хоча й приносили полегшення, та вимагали чималих коштів і систематичного перебування на курортах. Ні часу, ні статків на це не було, тому хвороба часто поверталася.

Але окрім хвороб, нещасть була в Ольги деякий час розрада – кохання. Його звали Осип Маковей. Він був учителем, трохи молодшим від Ольги, але палке кохання поєднало їхні серця і душі. Він першим читав її твори, критикував і редагував. У львівському архіві збереглися листи:

“У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером”.

Трохи згодом пара з’їхалася та деякий час проживала разом. Але чоловіка більше захоплювала Ольга як мисткиня, а не як жінка. Та вона того не знала і вже мріяла про весілля, аж раптом Осип покинув Ольгу й одружився з іншою. Цей розрив обпік серце Кобилянської, у відчаї вона спалила всі його любовні листи. Та рана ще довго скніла, і Ольга на все життя залишилася самотня. Єдиною розрадою стала прийомна донька Галина-Олена (позашлюбна дитина одного з братів, яку Ольга забрала на виховання). Щоправда, й Осип щастя в сімейному житті не зазнав. Спочатку виїхав із Чернівців, а роками пізніше Кобилянська дізналася, що він помер.

Під час Першої світової, однією з провідних тем творчості Кобилянської, цілком заномірно, стала війна, її безглуздість і жорстокість (“Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Зійшов з розуму”). Після війни Буковина потрапила під владу Румунії, яка жорстко придушувала будь-які прояви українського національного життя. Твори її здебільшого публікувалися тепер або в підпольській Галичині, або в підрадянській УРСР. На додачу, Кобилянська пережила кілька інсультів і в останні роки не могла пересуватися без сторонньої допомоги. Та все ж казала: “Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли”.

Ольга Юліанівна пішла з життя на 79-му році, 21 березня 1942-го. Поховали її в родинному склепі на Руському цвинтарі Чернівців.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram