Олеся Мандебура. Рубіжне: наша земля, наші люди

Олеся Мандебура. Рубіжне: наша земля, наші люди.. Фото автора

Потяг № 137/138 “Хмельницький – Лисичанськ” забрав на залізничному вокзалі у Києві чимало пасажирів. Певна частина їх прямувала до Рубіжного, і в тому числі – і ми з колегою. Кожна з нас ставила собі одне й те саме запитання: яким воно буде – звільнене місто на сході України? Що першим кинеться у вічі? Як живе воно зараз, чим дихає, що йому болить? Які спомини лишила війна в його мешканцях? Про що воно мріє сьогодні?

Маленький вокзал, патруль військової поліції, який особливо пильно стежить за тим, щоб на привокзальній території не курили, тиша і спокій – так зустрічає своїх гостей Рубіжне. І зовсім не віриться, що за 100 км – окупований Луганськ, і вже зовсім поряд – Станиця Луганська, контрольний пункт в’їзд-виїзду. І саме туди, в Станицю, їхали дівчата, наші попутниці. Одна вже добрий десяток років живе в Києві і їхала провідати батьків, друга була в гостях у Києві і верталася додому. Одна всю дорогу дивилася фільм на планшеті, друга читала книжку – складне кохання Скарлетт О’Хара і Ретта Батлера вже без малого 100 років залишається неперевершеною класикою світової літератури для нових і нових поколінь жіноцтва. Дівчата такі дівчата…

Особисто я чітко усвідомлювала, що станом на той момент мала певні стереотипи щодо Сходу нашої країни. І це при тому, що ніколи там не була – реалії війни і їх відображення в інформаційному полі доволі успішно й майстерно формують ці самі стереотипи. І тим цікавіше було поспілкуватися вживу з мешканцями Рубіжного і розпитати їх.

Рубіжани після короткої настороженої паузи з легкістю йдуть на контакт – це факт. Спочатку трошки нашорошені щодо незнайомої людини, потім, під час розмови, вони легко відкриваються співбесіднику. І дуже щиро налаштовані щодо української мови – принаймні, моя українська викликала у них справжнє захоплення. Таксист, який відвозив мене на вокзал, так просто і сказав: “Ви говоріть. Аби про шо. Я просто буду Вас слухати”. Загалом же склалося враження, що люди дуже, ну просто відчайдушно скучили за всім українським, що їм цього не вистачає – мови, телебачення. А українського телебачення, за словами місцевих, вкрай мало – натомість повно російських каналів.

Власне, все наше спілкування з жителями було україномовним – Рубіжне переважно україномовне. Так, вони часто і легко переходять на російську – але саме в їхній російській відчувається той своєрідний акцент, якого немає в українській. Так, вони, швидше за все, звернуться до незнайомої людини російською – але потім природньо, непомітно для самих себе й невимушено перейдуть на українську. Своя вимова властива кожному регіону України, і Луганщина тут не виняток. Але їхня українська близька за вимовою – ну, принаймні для мене як столичного жителя.

Рубіжани дуже хвалять свого молодого мера – він активно зайнявся впорядкуванням міста. Тим паче, що потихеньку починають вертатися мешканці – якщо 2014–2015 рр. місто було майже вимерлим, то зараз воно починає наповнюватися людьми. Хоча на вулицях людей ще зовсім не багато, але під кожним під’їздом гарно облаштовані лавочки – місцеві бабусі щовечора виходять на свій обов’язковий вечірній променад. І саме оці місцеві бабусі відразу ідентифікували нас як «чужаків» – і замовкали при нашому наближенні, проводжаючи уважними й серйозними поглядами. Вертається молодь – на дитячих майданчиках весело й галасливо грається дітлашня.

Фактично, місто не постраждало від бойових дій – за словами мешканців, було трохи обстрілів, але не багато. Пару разів проїхала танкова колона, коли «наші» заходили в місто – і від того гуркоту було страшно. Руйнувань немає. Рубіжне прийняло свою частку біженців – частина їх поїхала далі, частина оселилася в місті. І саме з ними у нас вийшла одна історія.

У Рубіжному є велика церква – Свято-Успенський храм. Прогулюючись містом, ми побачили його і вирішили зайти. Біля джерела з водою сиділи дві жіночки і переробляли яблука – мили їх, терли, різали. Почувши нас, раптом спитали: “Вы беженцы? “. На наше перелякане “Ні, ми з Києва” відповіли: “Мы подумали, что вы беженцы”. “Чому ви так подумали? ” – “Потому что вы говорите на украинском”. Подальші уточнюючі запитання так і не дали нам змоги зрозуміти – який зв’язок між українською мовою і статусом біженця існує в світосприйнятті місцевих мешканців, чому українська мова викликала такі асоціації? Важко уявити, що Рубіжне – єдиний україномовний острівець, села на Луганщині всуціль україномовні – історики й етнографи це підтверджують. Але ось така перші рефлексії на українську мову спрацювали у місцевих жителів.

Рубіжани – україноорієнтовані. Ну принаймні у мене склалося таке враження після бесід з людьми. Вираз “наша рідна Україна” звучав у розмовах постійно. Як і фраза “Я можу розказати, я нічого не боюся”. А своїх воєнних історій у них вистачає – ті українські військові формування, які, за розповідями місцевих, стояли в Рубіжному, залишили їх після себе немало.

Зараз місто живе тихим спокійним життям. В одному місцевому супермаркеті нас вразили рибні консерви – м’ясо кріль за ціною 852 грн. і навіть 1854 грн. Ну, якщо вони там продаються за такою ціною – значить, вони комусь треба. Проблема у містян одна – немає роботи. Старі заводи ржавіють, нові ще треба будувати. І тут знову-таки люди хвалять мера – “він хазяйствєннік, він наводить порядок”. І саме в цьому контексті орієнтовані симпатії місцевих мешканців стосовно майбутніх парламентських виборів – той, за кого єдиного нам говорили різні люди, у них теж чітко асоціюється як “хазяйствєннік”. І тут я просто тихо пораділа, що вибір людей не вкладається у вектор обіцяного країні певною особою нового курсу.

Вони дуже люблять своє місто. Власне, ще навіть довоєнна соціологія чітко фіксувала на Донеччині і Луганщині найвищий рівень саме регіональної самоідентифікаії. Але тут, в Рубіжному, місцеві часто говорили одну й ту саму фразу: “Кращого міста ніде немає. От просто нема, ніде. Нам би ще роботи якої, і все”.

Ну а терикони – так, це красиво. Це дуже красиво й велично. Застиглі пам’ятники минулої епохи. І дуже хочеться вірити, що тріщини, які вже прорізали тіло луганських териконів, не пустять нових бокових відгалужень. У прямому й переносному сенсі.

Десь приблизно за півгодини до прибуття потягу в Рубіжне на великій сірій бетонній огорожі промайнув надпис “Я люблю тебе, Україна! “. Пізно було бігти за телефоном і фотографувати. Але дівчата-попутниці заспокоїли: “Ой, тут таких надписів повно скрізь. Ще нафотографуєте”. Шкода, що реалії відрядження не дали можливості це зробити.